Очима українського блогера: "Камінне село", Радовель та інші туристичні родзинки Житомирщини
Одного дня по телебаченню йшла передача, у якій відомий мандрівник коментував свої подорожі.
Мовляв, це фото він зробив у Італії, ці — в Португалії, а оці — в Голландії. А по закінченню перегляду, на велике здивування глядачів мандрівник зізнався — усі ці кадри з України, передає starkon.city.
Це стало для мене поштовхом. Я зрозумів, що трохи засидівся. За тиждень, озброївшись мапою та компасом, одягнув рюкзак за плечі і через десять годин вийшов на станції Діброва Олевська Житомирської області. О шостій ранку вирушив на маршрут. Моя мета — «Камінне село». Про цю місцину розповідав телеканал «Мега».
Рухаюсь до селища Дружба, а це 4 кілометри. Нині тут проживають 400 мешканців, але було значно більше, коли працювали кар’єри з видобутку граніту. Камінь тут подрібнювали на різні фракції і везли залізницею замовникам. Вироблені кар’єри, а їх в окрузі до десяти, мають конічну форму і глибиною, напевно, до 200 метрів. Тепер заповнені водою і разом з териконами відсіву утворюють досить гарні краєвиди.
В пам’ять про минуле виробництво біля перехрестя доріг поставили чотири величезні кам'яні брили, які пофарбовані в різні кольори.
Але мені потрібно йти далі до села Замисловичі. Це 8—9 кілометрів, і далі до села Рудня Замисловицька — 7 кілометрів, та ще 3 кілометра до кінцевої мети. Йду не швидко, але краще не зупинятись, бо за мною сотні комарів. Зупинишся — і за дві секунди вони на обличчі, шиї, руках.
А крім комарів тут ще й мошка — маленька, проте дуже кусюча, і її теж багато. В таких умовах тутешні жителі збирають чорницю та гриби, яких тут багато, і ще обробляють городи. Тому усілякі засоби від комариної навали тут ту моді.
Мене наздоганяє мотоцикл. За кермом працівник у формі МНС. Пропонує підвести. Приємно, що є такі люди. Півтора кілометри — і уже легше. А далі йому прямо, а мені наліво.
За 2,5 години підходжу до села. Хати розкидані, як на карпатських полонинах. Троє хлопчаків випасають велике стадо рябих корів. Хлопці сучасні — із смартфонами, музикою та картами. Якийсь місцевий чоловік розповідає, як йти далі. Виявляється, людина з рюкзаком тут рідкість. Останні кілометри не проблема, та й комарі вже не так докучають.
Мене зустрічає невеликий інформаційний щит «геологічний заказник «Камінне село», охороняється законом і так далі. Наступні вказівники повідомляють, що на 15 гектарах є численні виходи на поверхню гранітних порід, вік яких — 1 мільярд 995 мільйонів років. Нічого собі!
Хаотично розкидані кілька десятків величезних валунів висотою 3 — 5 метрів, більша частина яких в землі. Найбільшим присвоєні назви — «Розбита хлібина», «Божий камінь», «Камінь піраміда» та інші. Визначені місця для паркування, зон відпочинку. Тут тихо і спокійно. Повітря наче насичене позитивною енергетикою.
Звідси до Білоруського кордону рукою подати — 30 кілометрів. Незабаром під'їхали кілька автівок з допитливими відпочивальниками. Екскурсій сюди чимало, особливо у вихідні.
Тим часом мені пора назад в Замисловичі. Відстань у 25 км долаю автобусом. Моя попутниця розповідає, що на цих територіях миють бурштин, територію охороняють. Тільки невідомо, хто той бурштин добуває — державні розкопки чи просто копачі.
На горизонті, як казав депутат Мосійчук, столиця бурштину — Олевськ — містечко з населенням 10 тисяч і досить багатою історією. Заснування Олевська пов’язують з 977 роком, саме в період князівства Олега Святославича. Тут був великий палац Олега, а при житті князя місто носило назву Олежеск. Та то було давно.
А 18 травня цього року під час святкування дня міста в Олевську було встановлено рекорд України. Півтисячі жителів міста у древлянському вбранні під гаслом «Ми з древлянського коріння» переконливо підкреслили свою приналежність до своїх давніх предків. За відтворення та популяризацію своєї автентичності вручити свідоцтво міській раді прибула особисто Генеральний директор Книги рекордів України Ганна Крисюк.
Зустрівшись з двома однокласниками, наступного дня автобусом Олевськ-Київ вирушаю до с. Радовель, що в 20 км від райцентру. В цьому краї якихось 75 років тому я народився. Все знайоме і зрозуміле, але ще кілька років тому ніхто не міг передбачити як усе зміниться.
Нещодавно на місці двоповерхової дерев’яної школи побудовано надсучасний навчальний заклад — екотехнологічний ліцей, в якому навчаються понад 300 школярів. В селі народився і виріс такий собі хлопчина — Весельський Михайло Миколайович. Мама вчителювала в школі, а він працював за кордоном і як меценат надав 180 мільйонів гривень на нову школу.
Та на цьому не зупинився і надав кошти на будівництво міні футбольного поля зі штучним покриттям та нового стадіону, будується готельний комплекс для прикомандированих фахівців, амбулаторія «Центр безпеки» для мешканців села, а їх біля тисячі.
Біля сільської ради чергує новенький «Мерседес» — «Швидка допомога». Лікар обслуговує і навколишні села. Привертає увагу напис на «Швидкій» — «Для земляків. Бо я тут виріс. Михайло Весельський». І таке буває: допоки інші виводять вкрадені кошти в офшори, інші, щойно заробивши, діляться із земляками.
Повернемось до ліцею. Технологічний він тому, що вже напрацьовуються регіональні методики та технології вирощування ягідних та інших культур. Укладені договори про співпрацю з Харківським та Житомирським університетами, двома школами Естонії та гімназією Польщі. Окрім української в пріоритеті і англійська мова. Тут окрім вчителів ангійської мови працюють два волонтери із США. Діти й на перервах спілкуються англійською.
Крім традиційних гуртків у ліцеї є гуртки сучасної кухні, робототехніки, гончарства. Цей навчальний заклад здається фантастичним проектом, аналогів якому в Україні немає.
А завтра я буду вже у Старокостянтинові — у найкращому місті на Поділлі.
Фото: Володимир Озерчук, червень 2019 р.
Автор: мандрівник Володимир Озерчук
Джерело: starkon.city