Бартуха: річки, сміття і загублений маєток. ФОТО
Заварюйте чашку чаю, діставайте свої улюблені солодощі — ми вирушаємо у віртуальну подорож 2018 року. Її поведе автор від свого ж імені.
Далі матеріал ми подаємо дослівно, як його написав автор в блозі velodroma. Стаття розміщена на velodroma.wordpress.com:
Надворі був суботній день 6 жовтня. У моєму рюкзаку лежали два снікерси, печиво, пляшка з водою, старий надійний фотоапарат і кілька різних карт місцевості — я їхав шукати загублений панський баронський маєток на сході Романівського району. Давайте проїдемося зі мною ще раз і оглянемо все по черзі.
Маршрут виглядав доволі невигадливо: спочатку найкоротшим шляхом з Романова до Гвіздярні, потім польовими дорогами понад річкою до Бартухи, розвідати там все, а вже звідти гайнути до млина у Карвинівці і — додому.
Поїхали
Погода того дня була настільки ідеальною, що дика айва біля Садок зацвіла вдруге за рік.
До Гвіздярні чудово їхалося майже без затримок. Перша зупинка і фото села на фоні повноводної Лісної.
У самому селі пірнаю у відгалуження дороги, що веде до річки та мостика між Гвіздярнею та Іванівщиною. Нам туди, донизу.
На луках понад Лісною буяли осінні фарби, на відміну від життя в селі. Гвіздярня взагалі у топі рейтингу сіл району, які скоро можуть зникнути ?
Ось і місток. Подейкують, що він витримує навіть легкові авто. Перевірити легенду не вдалося, бо я на коні.
Відразу за містком починається село Іванівщина — ще один кандидат на забуття, навіть при всій його миловидності і зручності розташування.
Село проводжає патріотичною палітрою кольорів.
Далі — дорога крізь луки, знову понад річкою, з великими і маленькими містками та бродами через Лісну.
Якихось півгодини часу, проїжджаю Лісну Рудню і я вже на піщаних пагорбах, з яких відкривається широка панорама на Бартуху та головне місце мого призначення.
Воно сховане серед отих велетенських дерев, і це — залишки маєтку барона Миколи Фіркса (Николая Фиркса).
Ще один погляд із берега річки:
Історія бере початок 1817 року, коли десь у Курляндській губернії Російської імперії (сучасна територія Латвії) у сім’ї дворян народжується син. Його повне ім’я — Олександр Олександрович Фіркс (Александр Александрович Фиркс). У віці 19 років цей юнак стає випускником школи гвардійських підпрапорщиків, отримує звання прапорщика і стає на службу Волинського лейб-гвардії полку у Варшаві.
Полковий нагрудний знак Волинського лейб-гвардії полку
У 1840 році Олександра Фіркса бере участь у війні, яку в той час розпочала Російська імперія проти народів Кавказу. Вже через рік він повертається у Волинський полк, де служить до зарахування у війська запасу в 1855 році.
За три роки до виходу в запас у житті Олександра стається важлива подія: 11 березня 1852 року у нього народжується син Микола (Николай).
Микола йде стопами батька, пов’язуючи своє життя із військовою службою.
1870 рік — він закінчує найпрестижніший військовий навчальний заклад Російської імперії — Пажеський корпус. 1881 рік – закінчує навчання у Академії Генштабу. Обидва заклади знаходились у Санкт-Петербурзі. Далі його кар’єра розвивається напрочуд успішно і мало стосується нас, проте є кілька моментів, які безпосередньо пов’язані з Романівщиною.
Момент перший. Хтось із згаданих осіб отримав Бартуху у володіння, скоріш за все за видатні заслуги, так як обоє мали відношення до територій Волинської і Київської тодішніх губерній. Село було засноване у 1840 році згідно документів, власником міг стати як Олександр, так і Микола.
Момент другий. У Миколи Фіркса був син, який помер орієнтовно у 1881-1884 роках і на його могилі у Бартусі (!) було збудовано каплицю.
Таким чином, у селі я хотів оглянути те, що лишилося від маєтку і знайти каплицю, де б вона не була.
І мені це вдалося.
З розташуванням маєтку проблем не було, адже є чіткі карти і допомога місцевих жителів.
Оригінал карти І карта з позначенням маєтку
Зображення з супутників гарно співпадають із позначками на карті — темний острівець дерев зліва і є тим маєтком.
Якщо заїжджати з північної сторони села вулицею, то там нас зустрічає молода липова алея.
Зліва від неї, за купами дерев’яччя, ховається будинок маєтку Фіркса. Ну, принаймні розташування дому один-в-один співпадає зі старою картою і селяни підтвердили, що то був панський дім.
Ось він:
Фото зі стежки, що веде до вулиці
Дуже скромно, навіть як на відносно бідну шляхту 19 століття.
Фото у профіль
Згідно доступних даних цьому будинку вже не менше сотні років. Після 1919 року маєток було віджато пролетаріатом і згодом організовано тут школу, яка пропрацювала фактично до цього століття.
Далі трохи деталей. Вони виглядають дуже просто, але підкуповують своєю автентичністю.
Прибудинкова територія зараз — суцільний смітник. Маєток не несе жодної естетичної цінності, небагаточисельним місцевим на нього просто плювати, тому територія обростає шаленими об’ємами пластику, ганчір’я, обрізків дерева…
Біля входу – сміття.
У руїнах кам’яного (!) льоху – сміття.
Ба, навіть на місці каплиці Фіркса теж смітник!
Так, я опитав купу народу в селі, щоб знайти це місце. Ніхто точно не міг згадати про каплицю, але більшість впевнено махали в одну сторону і казали, що я маю подивитися “на горбках”. Я обстежив вказаний напрямок і в дальньому закутку маєтку, під старим дубом, віднайшов оце:
Залишки розкиданих стін, каміння із висіченими написами і кілограми сміття. Логічні роздуми змушують повірити, що це та сама каплиця, де покоїться син Миколи Фіркса.
Так безславно і безповоротно зникає історія цього села.
Той самий дуб
Вид на будівлю маєтку від дуба
Взагалі у Миколи Фіркса було двоє дітей. Про долю ще одного сина нам фактично нічого невідомо, окрім цих двох фото, де він на могилі матері Антоніни Василівни у м. Панчево.
Олександр Фіркс помер у 1889 році.
Микола Фіркс, його син і власник маєтку, ще довго служив, в часи революції був учасником руху “білих”, евакуйований з дружиною у 1919 році в тодішню Югославію. Померли обоє в Сербії: дружина 1926 року у місті Панчево, Микола — 1941 року у місті Чока.
Що ж, останній погляд на маєток з осунутим дахом.
Тепер можна скласти собі просту карту місцевості:
Рухаємося далі!
Бартуха для баронів була непоганим місцем для проживання: дві річки — Тетерів і Лісна, ліс із кількох сторін, близкість до дороги на Житомир. У південній частині села є значна кількість глини, з якої можна було робити цеглу собі і на продаж:
Жителі, з якими спілкувався, називають цей куток “Глинки” або “на Глинках”.
Зараз же село має можливість похвалитися лише цегляною “вежею” з прапором та приємним місточком через Тетерів:
Сусідня Карвинівка, куди я перебрався по цьому мосту, має неймовірні види на долину Тетерева.
Тут, мабуть, найкраще місце для невеликого привалу.
На виїзді з Карвинівки надовго завис біля старого млина.
Після нього повернув на захід і понад річковими плавнями та древніми курганами знову проїжджаю Бартуху. Останні погляди на маєток:
Хащі довкола маєтку із заходу
Село і маєток ще далі із заходу
На закуску відвідав понищений парк у Лісній Рудні. Про нього спробую написати окрему розповідь, надто вже неординарне місце.
Потім — церква в Монастирку.
Ось такою вийшла одна із найнасиченіших подорожей цього року.
Далі у нас підбиття підсумків 2018, ВЕЛЕТЕНСЬКА купа задумів на 2019 і взагалі