У свій день народження, за годину до загибелі, Дмитро Ільницький встиг сказати матері по телефону: «Все буде добре»
Цього дня йому мало б виповнитися 25... Він відзначив би їх традиційно: в оточенні дорогих і рідних людей, у широкому колі друзів і приятелів, за святково накритим столом із його улюбленим, спеченим мамою, тортом.
Усе це мало б бути — та не судилося...
Дмитро Ільницький народився 29 листопада 1990 року в Житомирі. Разом із немовлям в оселі з’явилося сонечко. Можливо, саме тому і хлопчик ріс завжди усміхненим, привітним, із теплим щирим поглядом голубих своїх оченят. Будучи мрійникомромантиком, Дмитрик із дитинства мріяв стати машиністом паровоза. Та з роками змінювалися мрії, смаки, уподобання... Неабиякий вплив на це мала його родина. Так, за бажанням бабусі Марії онучок із п’яти років займався у знаному далеко за межами України хореографічному ансамблі «Сонечко» — і небезуспішно. За порадами другої бабусі — Лариси Василівни і дядини Олени Леонідівни, котрі працювали у місцевому кооперативному коледжі бізнесу і права, юнак пізніше оволодів у ньому спеціальністю «Банківська справа», після чого, повернувши на мамину професійну стежину, вступив до Національного агроекологічного університету, на факультет «Бухгалтерський облік і аудит».
Хоча Дмитра Ільницького приваблював тоді не стільки фах, скільки бажання здійснити свою другу й остаточну мрію — стати офіцером. На заваді до вступу у військовий навчальний заклад стало його надзвичайно добре, ніжне, чуйне, але, водночас, дещо хворобливе, серце. А суворий медичний огляд було не обминути. А тут — військова кафедра! Третій і четвертий курси університету стали для Дмитра школою офіцерських доблесті й честі. Заняття проходили при Житомирському військовому інституті імені Сергія Корольова.
У серпні 2013 року молодший лейтенант Дмитро Ільницький прийняв присягу на вірність Україні. У нього наче виросли крила — крила гордості, чоловічої зрілості, мужності, хоробрості, відваги.
Після закінчення університету півроку працював у банку. А коли над країною нависла небезпека, Дмитро, не роздумуючи, пішов у військкомат і попросився добровольцем на так звану АТО, хоча, якщо речі називати своїми іменами, то це означало: добровольцем на фронт.
Єдиний син у батьків. Єдина надія, втіха і розрада. Тож зрозумілою була реакція у сім’ї. На мамині сльози син відповів коротко: «Я — офіцер, присягнув на вірність своєму народові. Не хвилюйся, мамо, все буде добре». А батькові, Андрію Олеговичу, сказав: «Я виховувався, тату, вчився жити на твоєму прикладі. Коли сталася чорнобильська трагедія, ти в числі перших пішов на війну з невидимим ворогом. Сьогодні настала моя черга. Ти тільки бережи маму».
11 березня 2014 року Дмитро змінив модний цивільний одяг на казенний офіцерський мундир. Його зарахували до складу славнозвісної 95ої окремої аеромобільної бригади, розташування якої було видно з вікна його квартири. У травні Дмитру присвоїли звання лейтенанта, а коли сформувався 90ий батальйон, його призначили командиром взводу першої роти. Відправлення в зону АТО декілька разів відкладалося і мама дякувала за це Всевишньому, бо мала нагоду частіше чути, хай навіть і по телефону, голос сина і його традиційне «Не хвилюйся, мамо, все буде добре».
Своє перше бойове хрещення Дмитро прийняв під Костянтинівкою. Впродовж 20ти днів взвод Ільницького постійно брав участь у бойових операціях. У Пісках, по дорозі до Донецького аеропорту, «Градом» накрило машину, в якій їхав командир... Це сталося 29го листопада 2014 року.
Рівно через рік, у двадцять п’ятий день народження Дмитра Ільницького, на церемонії відкриття йому пам’ятника на військовому кладовищі у рідному місті, куди з’їхалися бойові побратими з усієї України, аби вшанувати його світлу пам’ять, вони розповідали про командира, ділилися спогадами, дякували батькам за сина і закликали житомирян пам’ятати свого героя, пишатися ним.
— Їх накрило неподалік від нашої лікарні, — розповіла лікар-волонтер Галина Алмазова. — За мить почали заносити поранених. Коли я оглянула документи Дмитра, — криком кричала, благала весь медперсонал і небеса не дати цій дитині вмерти, бо ж у нього саме був день народження. Його двічі реанімували. Та врятувати не вдалося. Він помер у мене на руках...
Бойовий побратим Анатолій Свирид, позивний «Спартанець», сказав:
— Дмитро був як сонечко, усіх хотів зігріти, усім прагнув світити. І це несправедливо, що нас залишають кращі, добріші, потрібніші на цій землі. Вранці того дня ми привітали Дмитра з днем народження. Він як завжди усміхався, жартував, казав, що наступні, ювілейні, свої іменини відзначатиме вже під мирним небом і всіх нас запрошував у своє рідне місто. Але видно було: щось його хвилювало, бентежило. Він був не таким, як завжди. Напевне, серце йому віщувало... І ось сьогодні, на його запрошення всі ми тут, але вже без нього... І хоч Діма відійшов у Вічність, та герої не вмирають. Вони та їхні подвиги навічно закарбовуються у нашу вдячну пам’ять.
Спогади мами Лілії Василівни були особливо зворушливі. Навіть скупі на сльози чоловіки відводили зволожені очі:
— Діма ще в ранньому віці був дуже добрим і розумним хлопчиком, — поволі мовила вона. — І це я кажу не тому, що він — мій син. Він любив усіх і все. Він усім цікавився, все хотів знати і все зробити своїми руками. Відвідував геологічний гурток, всерйоз займався волейболом. Його команди у коледжі та в університеті виборювали призові місця на спортивних змаганнях. На березі Тетерева, на пляжному масиві, організована ним любительська команда тренувалася і грала весь веснянолітньоосінній сезон. Будучи студентом коледжу, він вів у ньому вечори відпочинку, випускні вечори, у тому числі й свій. Дуже любив подорожувати, побував на вершині Говерли. Любив місто Львів і кілька разів відвідував його. Востаннє, рівно рік тому, син зателефонував додому. Ми з чоловіком привітали його, висловили свої батьківські побажання. Коли я взяла телефон, почула ті ж заспокійливі слова...
Указом Президента України лейтенант Дмитро Ільницький нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). На фасаді гімназії № 3, де навчався герой, з ініціативи його однокласників відкрито меморіальну дошку. Біля класу, в якому він навчався, оформлено куточок пам’яті. А в рідній домівці все залишилося так, як було за життя Дмитра, ніби він щойно вийшов і за якусь мить повернеться. Лише екран телефона мами не висвітлює портрета сина і не чує вона, вже ніколи не почує, його голос і слова, які тоді стали звичними: «Не хвилюйся, мамо, все буде добре».
Зоя Цветаєва, «Житомирщина»
Последнее изменение Вторник, 15/12/2015