«Пообіцяв дружинам та батькам бійців, що поверну усіх живими» — про війну на сході згадує майор ЗСУ Артем Карпусь

«Пообіцяв дружинам та батькам бійців, що поверну усіх живими» — про війну на сході згадує майор ЗСУ Артем Карпусь

  Нам на Житомирщині не чути залпів гармат, але серед нас є ті, які у снах часто бачать кадри війни і які добре знають запах пороху. Хтось з них уже пробує жити мирним життям, а хтось відчайдушно прагне повернутись. Колишніх бійців не буває. Усі вони герої, захисники України.

   Напередодні Дня Збройних Сил України ми познайомились з нашим земляком, майором ЗСУ, який перебував у зоні АТО в найгарячіший період, але вистояв і повернув свій підрозділ в частину з мінімальними втратами.

  Артем Карпусь народився в Криму. Там ще й досі проживають його батьки, яких він так і не зміг переконати переїхати до Новограда. Сюди він потрапив за розподілом після навчання у військовому ліцеї в Кривому Розі, а згодом Харківському військовому інституті. У військовій частині А-3814 12-го окремого полку оперативного забезпечення обіймав посаду командира взводу, на посаді командира взводу РХБ (радіаційної, хімічної та бактеріологічної) розвідки зустрів війну у 2014 році. Говорили про бої, про втрати, і про те, що підтримує та надихає.

  Про війну та першу травму: «Пообіцяв дружинам та батькам бійців, що поверну усіх живими»

  «Я знав, що їду в зону бойових дій. З листопада 2013 по червень місяць 2014 я перебував у місії ООН у складі 56 окремого вертолітного загону в Ліберії, розуміли, що на момент початку бойових дій на сході, ми були найбільш підготовлені. Кожен знав, що невдовзі після повернення у місце дислокації своєї частини, буде відправлений туди. Морально були готові. Добре розуміли, що саме там відбувається, бо на той час вже були перші втрати серед наших військових. В зоні АТО виконували завдання різноманітного характеру, як правило, вогневе прикриття нашого підрозділу під час виконання завдань, супровід колон, забезпечення їх безпечного пересування у місцях безпосереднього зіткнення з ворогом, зокрема прикриття тих, хто підвозив боєприпаси, або робили на площині більш щільні укріплення і посилювали ті чи інші ділянки місцевості. В основному ми діяли на Дебальцівському плацдармі. Дебальцеве було дуже важливим. Воно було ключовою розв’язкою на Вуглегірському напрямку, як кістка в горлі для найманців. Згідно Мінських домовленостей місто було наше, ми не давали ворогу просунутися далі. Якщо подивитися на місцевості, то Дебальцеве це є висота, наступна висока точка вже біля Бахмута (колишнього Артемівська) і втратити ці позиції для нас означало відійти назад на суттєву відстань. Тому наші хлопці «вгризалися» і тримали оборону. В строю стояли всі ті, хто міг стояти, на так званій другій лінії були навіть курсанти. Коли притягнули техніку в Краматорськ на відновлення, зустрів там свого заступника начальника інституту з озброєння, це була перша зустріч з представниками інституту після його закінчення.

130925571 3561376643928484 963051723407679328 n

  В Дебальцевому 15 вересня 2014 отримав разом зі своїм екіпажем травму, попали під ураження ворога реактивними системами залпового вогню. Це був один з перших штурмів, офіційно рахується, що Дебальцеве пало в лютому 2015 року, але це був вже п’ятий чи шостий штурм міста. Ми приїжджали в Дебальцеве щодня, як правило о 7 годині на брифінг з добровольчими батальйонами, отримували завдання, брали посилення і висувалися за певними ділянками місцевості. Того ранку приїхали після восьмої години. Відчувалося, що земля щойно отримала перший удар, дерева стояли як ялини, гілками донизу. Згідно даних, ворога там не повинно було бути, село контролювала 25 парашутно-десантна бригада. Щойно почали заходити, побачили три трупи, які лежали просто під колесами. Зрозуміли, що бій відбувся зовсім недавно, бо навіть кров біля тіл ще не встигла згорнутися. Тут же були хлопці, які намагалися перев’язати рани. Ми їм допомогли. З’ясували, що бій був дуже близький, ворог прорвався з тилу. З вилучених у трупів документів стало зрозуміло, що це казаки російського війська донського, видали себе за українських військових, підійшли дуже близько, наші хлопці не стріляли, бо знали, що маємо ми підійти, одного хлопця з 25 бригади намагалися задушити, тоді він витягнув шомпол і заколов першого, інші двоє почали тікати і відстрілюватись. Тоді їх і застрелили. Раптом ми зрозуміли, що зараз почнеться бій. Далі в село ми так і не зайшли. Щойно ми «прижалися» до стінки, визначилися, де має бути ворог, почався обстріл. Я доповів у штаб про ситуацію. Того разу значних втрат наша група не зазнала, дехто отримав легкі поранення, контузію. Пам’ятаю, як після цього обстрілу по бронежилету полетіли уламки, лежу і думаю: «Я один, ще троє членів екіпажу крім мене, один голос подав, радію, бо він живий, другий заговорив… третій… Слава Богу, усі живі». Потім злякався за свої ноги, бо ми троє впали під машину, а четвертого накрили собою. Думаю, може ноги й відірвало. Правою порухав, лівою порухав, а поворушитися не можу, бо зверху накрило уламками стіни будинку, за яким ховалися (але в даному випадку добре, що не осколками). Торкнувся руками до ніг, зрадів, що є. Лише через кілька днів після того побачив величезну гематому на нозі від удару кулеметом. Синці ніхто не рахував, головне, щоб не було кульових і осколкових поранень. Після надання медичної допомоги зробив усе, щоб повернутися до своїх хлопців, бо я їх усіх привіз з частини у зону бойових дій і мусив їх повернути живими, пообіцяв це їхнім дружинам. З нами був один дуже молодий хлопчина, після цього обстрілу він почав заїкатися. Через три дні нашу машину знову підірвали, але мене вже в екіпажі не було, бо я проходив лікування».

  Про «теплі» зустрічі з місцевим населенням: «Знімали відеоролики і «приписували» викрадання дітей»

  «Я родом з Криму, знав, що деякі мої сусіди вже воюють на боці російських найманців. Був випадок, коли й до мене поставилися підозріло мешканці одного з окупованих сіл, пояснюючи це тим, що вихідці з Криму при зачистках сіл поводили себе дуже жорстоко по відношенню до місцевого населення. Батьки залишилися в Криму, сам не був там з 2013 року, після того, як повернувся з зони АТО інформація щодо мене надійшла в російські ЗМІ і вони «зробили» з мене іноземного найманця, знайшли фото з Ліберії, де я в військовій формі, з нашивками англійською мовою, виклали в інтернет як фото злочинця. Доходило навіть до залякування батьків.

  Пам’ятаю, як заходили в населений пункт, до нас підійшов хлопчик (на фото), попросив їсти. Ми його взяли на БРДМ, нагодували, тим, що знайшлося в машині. Перед цим Вітя Козак (він загинув через кілька місяців) купив йогурт собі і цьому хлопчині. Хлопчик розказав, що його батько воює на тій стороні (у збройних формуваннях), старший брат пішов воювати. Коли малий поїв, ми знайшли йому кілька шоколадних цукерок. Доки шукали, хлопчина почав наспівувати мотив. Кулеметник запитує: «Ти чуєш, що він співає?». Прислухались, це був гімн ЛНР. Запитали: «Чому ти це співаєш?», відповів, що брат таке слухає. Тут же до нас жіночка підійшла, почала знімати на камеру і коментувати, ніби ми дітей викрадаємо. Хлопчик намагався її переконати, що його не викрали, а просто годують…

  Населення зустрічало по різному. Пам’ятаю одну «теплу» зустріч. Їхали ми, я сидів на броні, намагалися проскочити через міст, назустріч — бабуся, я їй махаю, а вона мені у відповідь в лице плюнула… добре, що всі їхали в масках і захисних окулярах. Часто місцеве населення знімало відеоролики про нас, монтували, ніби ми агресори, і видавали їх для російських найманців.

130925573 3561376837261798 6840910843365375078 n

  Початок вересня. Поїхали в Луганську область, з одного села залишилось дві бабусі і три корови… Всі інші хати погоріли… Бабуся на дорогу вискочила, просить допомогти, бо в хаті дід лежить завалений. Там було без варіантів… На хаті не те що шиферу не було, навіть балки догорали. Запитав, хто ще є в селі, крім них, щоб забрати і вивезти, відповіли, що крім них і трьох корів нікого… Село знищили російські найманці».

  Про підступність: «Для розвідки використовували навіть дітей»

  «Дітей збройні формування використовували як розвідників. Пам’ятаю, у населеному пункті Ольховатка, це кілометрів 20 від Дебальцевого в сторону Донецька, стояв один з добровольчих батальйонів, утримував дачний масив, «зеленка», далі поле, за полем — ворог. Помітили, що діти ходять у місцях, де було скупчення наших хлопців або озброєння (кулемети, ДШК). Хлопці наші по доброті душевній намагалися пригостити дітей чимось смачненьким. Це був жовтень місяць, діти були одягнені у яскраві куртки, щоб їх було далеко видно. Потім діти поверталися в село і здавали наші позиції».

  Про втрати і те, що не можна стерти з пам’яті: «Одного впізнали за ключами, іншого — за носками, що зв’язала дружина»

  «В нашому батальйоні три серйозних втрати. Один — мій водій Олександр Чернявський, другий —прапорщик Вітя Козак. Вони загинули 15 лютого 2015 року, в перший день перемир’я. Просувалися в напрямку Дебальцевого з метою надання допомоги, «тягнули» колону з боєприпасами, потрапили у засідку, роздався постріл РПГ… Віті голову відірвало, а Сані частину голови і плече. Вони загинули на місці. Кулеметник отримав численні поранення, але залишився живий. Він же і повідомив достовірно про смерть Віті Козака, Олександра довго шукали, сподівалися, що він живий. Знайти і забрати тіла виявилося великою проблемою. Микола, брат Віктора навіть їздив туди, над ним знущалися, тіло брата не віддали, він його не знайшов, поїхав назад. Щодо Олександра була різна інформація, навіть шантаж збоку певних посадових осіб Міністерства внутрішніх справ Дніпропетровської області, які повідомляли про те, що Олександр наче б то живий і за нього вимагають викуп. Ми співпрацювали з СБУ, надавали допомогу, дана посадова особа була затримана, але, на жаль, Олександр на той час вже був загиблим. Знайшли хлопців за допомогою фото. Російські найманці всі штурмові групи відправляли з репортерами, ті все знімали на відео і викладали в Ютуб, для того щоб залякувати. Тому було дуже багато фото і відео. Дружина Олександра довго проводила розшук, співпрацювала, часто скидала фото загиблих, вони відсортовувались, щоб можна було хоч якось визначити, де шукати наших Сашу і Віктора. Пошуки тривали довго, по фото визначили характер потрапляння першого РПГ. Визначили, що постріл був прицільним, працювали професіонали. Згодом по фото знайшли тіла і передали у Дніпропетровський шпиталь. Тоді волонтерка з Житомира Юлія Толмачова подзвонила Олені, дружині Саші Чернявського, і Олі, дружині Віті Козака. Командир виділив машину, поїхали забирати тіла. Спочатку опізнали Саню, окрім ДНК, в нього були ключі і ручка, їх впізнала дружина, а Вітю за ДНК та носками, які йому зв’язала дружина… Більше ні по чому впізнати було неможливо… Хлопців ми поховали майже через два місяці після загибелі. Потім ще окремо знайшли Саніну ногу… Лєна (дружина) проводила допоховання сама, мене в той час не було. Третьою втратою нашого батальйону нещодавно став молодий хлопчина, якому снайпер потрапив під бронежилет, куля «зайшла» в таз, відкрилася велика кровотеча, медики не змогли її зупинити».

  Про те, що надихає і дає надію: «Молився, щоб залишитися живим заради дружини та маленького сина»

  «Доки захищав східні кордони України, вдома чекала молода дружина, бо ж щойно побралися. У долі секунди між розривами ракет, я думав, про неї і маленького сина. Молив Бога, щоб не загинути, бо є заради кого жити. Телефоном спілкувалися рідко, лише коли приїжджали додому (так називали укріплену трикімнатну квартиру, яку облаштували під землею).

  Пригадую випадок, коли хлопцю відірвало руку, а він в шоковому стані, сміється в обличчя, коли його перев’язали, на запитання: «Чого сміється»? Відповідає: «Для мене ця війна закінчилася». Тобто, людина розуміє, що залишилася інвалідом, але радіє, що їде додому живим…

  Дуже хочеться, щоб ця війна нарешті закінчилася. Для всіх».

Надія Валінкевич, газета "Час Плюс". Фото з архіву Артема Карпуся

Новини Житомира

 

Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии

ОСТАННІ КОМЕНТАРІ

 

 

 

 

 

 

 

 

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

Go to top
JSN Time 2 is designed by JoomlaShine.com | powered by JSN Sun Framework