З 23 березня його груди прикрашає Золота зірка Героя України.

 Навіть батькам не похвалився Золотою зіркою

Народився і виріс майбутній Герой у райцентрі Літин на Вінниччині. Нині тут проживають його батьки. Мати Ольга Дорофіївна працює медсестрою у районній лікарні, батько викладає інформатику у загальноосвітній школі №2. Дивитися трансляцію вручення синові найвищої нагороди держави батькам, на жаль, не вдалося. Невістка, Віра, попередила їх по телефону. Однак тоді на їхній вулиці відімкнули електрику. Тільки увечері батьки змогли переглянути сюжет  в Інтернеті. Причому, робили це багато разів. Син так і не зателефонував, щоб потішити приємною новиною. Батько каже, хвалитися Сергієві не притаманно. І не тільки Сергієві.

Наступного дня Станіслав Антонович прийшов на роботу. Привітався з колегами в учительській, перекинувся словом-другим і зрозумів, що ніхто про новину не знає. Він теж не став хвалитися. Пішов у клас інформатики. Зізнається, що згодом  не стримався. Повернувся в учительську, покликав вчительку Олену Радзієвську. Вона була класним керівником у сина. Сергій закінчував школу, де працює батько. У свій час і Станіслав Антонович тут навчався. Включив комп’ютер і показав Олені Василівні фрагмент про нагородження.

- У мене  слів забракло від здивування, - каже Олена Василівна. – Попросила ще і ще раз повторити сюжет. Тоді швидко в учительську - і вже всім повідомила новину. 

На сайті Міноборони зазначено, що 27 липня 2014 року батальйонна тактична група під керівництвом командира механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 8 армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ підполковника Сергія Собка взяла стратегічний плацдарм - Саур-Могила. Протягом липня-вересня підрозділ виконував завдання на території Луганської області і показав приклад мужності та професіоналізму. 

-Син не повідомляє подробиць, - каже батько Сергія. – По телефону спілкуємося майже щодня, але дуже коротко. Інколи розмова обмежується  декількома словами. Що робилося у районі Саур-Могили, бачили по телевізору, читали в газетах.  Дружина плакала. Навіть тепер, коли всі вітають – і по телефону, і додому приходять – не може стримати сліз. 

Батько розповів, що після нагородження Сергієві дали два дні, щоб побачився з сім’єю. Проживаюьть у Новоград-Волинську, де дислокується 30-а бригада. Квартиру винаймають. У Сергія малий син. Дуже сумує за батьком. Ваня, так звати хлопчика, нинішньої осені піде у перший клас. Після  короткого відпочинку підполковник знову відправився в зону АТО.

Навчався у США, Канаді, Німеччині й Норвегії

За сім років служби Сергій Собко п’ять разів навчався за кордоном. Щоразу - у країнах НАТО. Брав участь у миротворчій місії у Косово. Уже через півроку після закінчення Одеського інституту Сухопутних військ його направили в Канаду. Інститут він закінчив з червоним дипломом. Таким офіцерам надають право вибору місця служби. Батько каже, що син радився з ним. Міг обрати навіть президентський полк. Але зупинився на 30-й окремій механізованій бригаді. За словами Станіслава Антоновича, вибір цього підрозділу Сергій зробив тому, що в ньому служать тільки контрактники (на той час ще не був скасований призов на строкову службу). Почав з командира взводу гранатометників, дійшов до комбата. Як пояснив співрозмовник, випускникам-відмінникам достроково присвоюють звання старшого лейтенанта. Через пів року служби Собка направили на стажування в Канаду. Там, крім усього, ще більше вдосконалив знання з англійської. Потім була участь у миротворчій місії. Дев’ять місяців провів на американській навчальній базі, що дислокується у форту Бенінг у штаті Джорджія. Там вивчав курс офіцерів-піхотинців американської армії, зокрема, з організації і тактики ведення бою. У 2009 році набував досвіду у Німеччині на військовій базі Хохен фельс. Це був місячний курс занять. У тому ж році його направили на навчання в Норвегію. Протягом трьох тижнів наш офіцер навчався за стандартами НАТО веденню бойових дій та виживання в умовах зими. Син поділився з батьком думками, що після АТО має намір здобути ще академічну освіту. Офіцер нагороджений низкою нагород і відзнак - нагрудним знаком «Воїн-миротворець», нагрудним знаком Учасник навчань «Перспектива 2012» та медаллю НАТО «Non Article V» за участь в миротворчій операції. Торік громада Новоград-Волинського визнала Сергія Собка «Людиною року-2014» у номінації «Військова доблесть». Ось які офіцери є в нашій армії! Втім, їх цінують по-іншому. Десятий рік сім’я офіцера Собка винаймає житло, тулиться по чужих кутках.

Батько мріяв стати військовим

Станіслав Антонович зізнається, що сам мріяв стати військовим. Після школи подавав документи у Севастопольське вище військово-морське училище. Сувора лікарська комісія знайшла незначні вади у здоров’ї. Втім, після закінчення Вінницького педагогічного інституту (за спеціальністю математика), Станіслав Собко два роки прослужив у одному з кращих у тодішньому Союзі підрозділів – танковій дивізії на Львівщині. Її називали «залізна» дивізія. Там отримав звання офіцера. Нині він капітан у відставці.

Офіцерське звання дало можливість протягом трьох років працювати у Монголії. Було це на початку 80-х років минулого століття. У цій країні дислокувалося багато радянських військ. Були й цивільні. Діяли школи для дітей радянських військових. В одній з них Станіслав Собко викладав предмет – початкова військова підготовка. У Монголії познайомився з офіцером на ім’я Микола Павлович. Каже, дотепер товаришують. Микола Павлович закінчив службу в Одесі у чині полковника. Мав отримати генерала, але не склалося.

-Якось Микола Павлович навідався до нас у Літин, - розповідає пан Станіслав. – Сергій тоді навчався у восьмому класі. Якраз прийшов з школи і застав гостя. Той під час розмови запитав хлопця, чи вже визначився з майбутньою професією. Син промовчав у відповідь. Тоді Микола звернувся до нас з дружиною, щоб ми на хвилинку залишили їх удвох з сином. Ми вийшли в іншу кімнату. 

Станіслав Антонович каже, що не цікавився у сина, про що говорив з ним офіцер. Дотепер не знає подробиць розмови. Хоча здогадатися було не складно. Після того звернув увагу, як хлопець став активно займатися спортом, гартувати здоров’я. У випускному класі повідомив батькам, що хоче стати військовим. Батько не заперечував, бо ж сам колись мріяв про таке.

- Високий на зріст, красивий зовні, з дуже чіткою вимовою, гарно співає і танцює, - так розповідає про Сергія його колишній класний керівник Олена Радзієвська. – Він міг проявити себе у спорті, чи стати актором, не сумніваюся в цьому нітрохи. Бачили б, як Сергій танцював військовий вальс! Або як виконував роль у виставі, яку ми класом готували. Це був дуже гарний клас, випуску 2000-го року.  Крім Сергія, ще четверо хлопців обрали професію військових. 

Тетяна Катріна викладала у класі  Сергія Собка історію. Нині вона працює у Літинській райдержадміністрації. Дізнавшись про новину, купила букет квітів і пішла привітати батьків Героя. На жаль, каже, не застала їх дома. 

-Сергій Антонович виховував сина у строгості, - розповідає пані Тетяна. – Ми, вчителі, знали про це. Якщо дізнавався про яке-небудь зауваження від учителів на адресу Сергія, то хлопцеві дома було непереливки. Цей учень запам’ятався  мені своєю обов’язковістю і безвідмовністю у виконанні доручень. Декілька років тому випадково зустрілися з ним у Літині. Сергій приїздив у відпустку. Разом з маленьким сином прийшов подивитися спортивні змагання. Звернула увагу, наскільки мій учень змужнів! Подумала тоді про себе: оце еталон справжнього офіцера – розумний, сильний і великий патріот. Таким треба доручати реформувати армію і керувати нею. 

Віктор СКРИПНИК, «Голос України»