Нещодавно обидва отримали відзнаки від Міжнародної академії рейтингових технологій і соціології «Золота фортуна».

У вересні Григорій Миколайович як рядовий солдат у складі 50-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону відправився у сектор «М», тобто до Маріуполя. Нині він перераховує назви населених пунктів, які знаходяться навколо Маріуполя й називає їх рідними. І в цьому полягає якийсь нез’ясований парадокс, бо саме під Маріуполем Григорій Цимбалюк мало не загинув, пише «Житомирщина».

— Григорію Миколайовичу, ви повернулися до Житомира у відпустку, майже три місяці відслуживши в зоні АТО. Розкажіть, будь ласка, про найсильніші враження…

— Моє найсильніше враження — те, що я залишився живим. А війна — це завжди сильні враження. Тим більше, коли ти з мирного життя потрапляєш на фронт, на передову. Це зовсім інший світ, інші поняття. Те, що дотепер важило, стає неважливим, і ти мусиш дуже швидко вживатися у нове життя, бо інакше — біда.

— Як забезпечені бійці?

— На перших порах, коли прибули в Маріуполь, а це був початок вересня, картина була жахлива: на сім кілометрів фронту 42 чоловіки тримали оборону, з дев’яти танків тільки два стріляли, люди по дві години на добу спали, не було техніки, щоб вирити окопи, бо легше граніт, ніж ті чорноземи вдовбати. Але люди мусили, стояли й витримали. Нині вже дуже багато військ туди зайшло. Є інженерна техніка, яка вирила окопи, завели піхоту. Бувало, приїздиш на якусь віддалену точку, де сепаратистів видно неозброєним оком, а там одна БМП стоїть і три бійці. Запитую їх: «Де піхота?». А вони відповідають: «Сепаратисти кілька разів стрельнули й піхота втекла». На жаль, такі випадки теж були. Я був свідком того, як ввели морську піхоту, ті люди нормально воюють, хоч і в них без втрат не обійшлося. 

Місцева влада Маріуполя дала метал — накрили бліндажі, а також модулі. Це контейнери, перероблені для проживання 12-16 осіб. Модулі заривають у землю, накривають бронею. Спочатку в тих невеличких окопчиках, які вдалося вирити, солдати спали з мишвою. Мишей там дуже багато, бо чорноземи. Солома, яка лежала в окопах, шурхотіла від тисяч мишей. Води не було, суха погода стояла, зате були дуже кусючі мухи — невеличкі, але страшні. Видно, сепаратистські (сміється — прим. авт.). 

На передовій озброєння вистачає: ящики гранат, патронів, «мухи», РПГ. Потрібно — клади в машину. Хороші бронежилети, трохи з амуніції нам дали.

— Як наші війська показали себе в бойових умовах?

— Нині Маріуполь — досить сильно укріплений район, який взяти з ходу, з бою, навряд чи вдасться. Хоча на початку була в сепаратистів тактика — то там, то сям скубнути, але отримали по зубах і втихомирилися. Навіть маріупольський аеропорт, який був більш-менш укріплений, разів чотири мали брати. Ми, бувало, чекали на штурм по кілька днів. Але штурму не було. У них є розвідка — безпілотники. Перші два місяці майже щодня лупили зенітні установки. Тож сепаратисти побачили, що голими руками нас не візьмеш. Ось така обстановка. У місто пробралися їхні диверсійні групи. За час мого перебування на блокпосту неподалік нас теракт був і дві машини підірвалися — серед міста. Практично на тих місцях, де ми постійно їздили. Швидше за все, це спрацювали радіокеровані бомби чи фугаси. Є, на жаль, і втрати. Був випадок — міст підірвали. Гадаю, що то — наслідок звичайної байдужості: бачили чорний автомобіль, який дві доби стояв під тим мостом, чому ж не перевірили? Нині скрізь на ключові дороги вивели блокпости, спочатку їх не було. 

Ситуація нині краща, це втішає, бо так звані сепари з місцевих — це алкоголіки і наркомани. Але зайшли чеченці й осетини — професіонали. З ними важко воювати, вони — підступні, розумні, тверезі, що багато важить на фронті. Хоча й наша розвідка не дрімає. Наші вчаться воювати. Багато людей завели на фронт непотрібних, зайвих. Військкоматам і командирам частин варто серйозніше до цього питання ставитися. Війна, на жаль, не прощає людині того, що вона не вміє.

— Прогнозують, що конфлікт затягнеться на роки. А ви як думаєте?

— У мене чомусь таке відчуття, що ця війна закінчиться швидко. Не знаю, чим це підтверджується. Оптимізму те, що я бачив, не додає. Але, тим не менше, в мене таке відчуття, що війна має закінчитися, бо вона — безглузда. Росія вже давно програла. А воювати тільки для того, щоб тримати в напрузі Україну, щоб знекровлювати її економіку —  це дуже дрібна мета. 

— У житомирській літературній тусовці говорили: «Ось повернеться Григорій Цимбалюк —  і як напише!».Які у вас літературні плани?

— Я думав про це, в мене є пропозиції з Києва. Поки що нічого не писатиму. Я все згадував «окопну правду» Віктора Некрасова. На жаль, не читав «В окопах Сталинграда». Війна — занадто жахлива і брудна річ, щоб про неї всю правду казати. Думаю, я теж не скажу всієї правди. Хіба, можливо, це художньо осмислити. Це згодом буде. В мене багато записано, є фактаж. Враження від побаченого вже нікуди не дінуться. 

— Чи змінила вас війна?

— Війна змінила мене, як і будь-яку людину. Жодна людина, яка побувала в ситуаціях, коли грань між життям і смертю практично стерта, не залишиться такою, якою була раніше. Уже потім, аналізуючи, розумію, що багато людей за мене молилися. І я молився. Зрозуміло, що такі речі просто так не минають. Для будь-якої людини. Одна — божеволіє, інша — впадає в депресію, починає вживати алкоголь. Нічого з цього зі мною не сталося і не станеться, гадаю. Психіка в мене — нормальна, сплю я добре. Але єдине — війна сниться, це правда. Я зараз на життя дивлюся зовсім по-іншому. Не так довго перебував у зоні АТО, але відчуваю: мимоволі щось ввійшло в душу, засіло там глибоко, його звідти не викинеш. 

— А що — місцеве населення?

— Із мирного населення чимало людей залишилися на місці. Хоча в самому Маріуполі дуже багато оголошень: «Продам…». У Талаківці укріпрайон проходить за селом. Чим огидна поведінка сепарів — вони вдарять по наших позиціях, а потім — углиб села. Піп збирає хресний хід і йде з вимогою забрати українські війська. Я був свідком у Кирилівці — зібрався сход села, в основному жінки, з вимогою забрати танки, а вони прямо за городами стояли. А розвідники нам розповіли, що 28 чоловіків із Кирилівки воювали у сепарів. Хоча є й люди, які нас підтримують. Кілька приємних моментів було. Коли стояв біля машини неподалік магазину, мені місцевий дав 100 гривень на сигарети (я їх віддав іншому солдату, бо не курю). Інший раз джип зупинився біля мене й чоловік дав пакет із курами гриль, мовляв, поїжте, хлопці. Загалом солдатів застерігають не брати нічого в місцевих. Особливо спиртного. В нього часом додають психотропні речовини й людина потім дуріє.

— Що б  ви хотіли побажати тим бійцям, які нині перебувають на передовій, у засніжених полях?

— У мене там залишилися багато друзів. Дуже дорогих, як тепер бачиться, для мене людей. Нехай вертаються живими, хай їх Бог береже.