Так, не за синіми морями, не за високими горами, а поряд з нами існують дві країни. В одній —живуть люди, які не цінують те, що подарувала їм природа. Вони часто не помічають, що світ, який їх оточує, — прекрасний і дивовижний.

Жителям іншої країни дуже хочеться почути, як шумить вітер, рипить під ногами сніг, а влітку виводять свої трелі солов’ї. Але вони живуть у світі, в якому немає звуків. І країна тиші — зовсім не метафора, а реальний світ зі своїми мовою, школою, театрами та героями. У цій країні, яку діти називають школою (навчально­реабілітаційний центр), на дверях висить табличка «двері», на вікні — «вікно», а в спальнях та класах підписано кожен предмет.

— За свої 40 років педагогічного досвіду, що набула саме в цьому закладі, зрозуміла психологію нечуючих і слабочуючих дітей так, як їхні рідні батьки, — говорить Любов Петрівна. — Тому добре знаю, як достукатися до серця та душі кожної дитини, які слова підібрати, які дії вчинити, щоб згодом упевнений крок у самостійне життя зробили ці юнаки та дівчата. Завжди говорю дітям, що не всі вони можуть вчитися на «відмінно» з об’єктивних причин, не всі зможуть здобути вищу освіту. Але, незважаючи на це, всі зобов’язані бути хорошими, вихованими людьми.

У навчанні та вихованні дітей педагогічний колектив використовує активні форми роботи. Широка мережа гуртків і факультативів, участь у різного рівня конкурсах, зокрема, «Ерудит», «Назустріч мрії», проектах, змаганнях — це далеко не повний перелік справ і заходів, де кожен вихованець може знайти собі справу до душі, зайняти себе у вільний час.

— Наш колектив працює на спільну мету, — розповідає Любов Петрівна. — Розвинути талант, природні здібності кожної дитини є нашим завданням. Тому в нас немає жодних хлопчика або дівчинки, які після уроків не відвідували б якийсь гурток. Багатьом дітям подобаються тренування в спортивних секціях. Іншим — малювати, вишивати, ліпити, конструювати тощо. Ми ж хочемо, щоб у кожної дитини світилися очі, щоб вона себе відчула потрібною нам, батькам і суспільству.

За словами Любові Петрівни, у навчально-­реабілітаційному центрі створено власну систему фізичного виховання, яка згодом стала пріоритетним напрямом. Запровадження в початковій школі методики «навчання в русі», реалізація програми в середніх класах «Крок за кроком до здоров’я», формування мотивації на ведення здорового способу життя засобами всіх загальноосвітніх дисциплін — це ті складові, які позитивно впливають на вибір ціннісних орієнтацій учнів школи. Статус «Школи сприяння здоров’ю», перемога у всеукраїнському огляді­-конкурсі на кращий навчальний заклад із фізичного виховання надихав колектив на реалізацію нових ідей. Колектив пишається тим, що тут виховано 11 дефлімпійських чемпіонів, 14 чемпіонів світу, 16 чемпіонів Європи, 12 майстрів спорту, 9 майстрів спорту міжнародного класу, 10 заслужених майстрів спорту. Основу збірної України з волейболу серед нечуючих становлять випускники цього центру. Нині найбільш здібні в спорті учні після закінчення десятого класу, залишаючи навчальний заклад, їдуть тренуватися та здобувати освіту в Київ. Їхні ж молодші товариші не відстають. Так, нещодавно на обласних спортивних змаганнях хлопчики та дівчатка — учні п’ятого класу —посіли перше місце з волейболу.

— Саме завдяки фізкультурі та спорту вихованість наших дітей значно поліпшилася, — зазначає Любов Васянович. — Ми позбулися в учнівському середовищі шкідливої звички паління, а найбільшим покаранням для порушника дисципліни є заборона відвідувати тренування з волейболу. Щоденний контроль за відвідуванням учнів, зв’язок із батьками, щотижневе засідання старостату за участю директора, проведення конкурсів «Кращий учень року», «Кращий клас року» сприяють поліпшенню дисципліни та порядку в учнівській сім’ї.

Любов Петрівна пишається тим, що три роки тому їхній державний навчальний заклад першим в області приступив до реабілітації дітей із розладами аутистичного спектру. Управління освіти і науки облдержадміністрації дозволило внести зміни у статут і відкрити таку групу. Це перемога, адже у батьків не будуть «зв’язані руки», а дитина не буде все життя знаходитися в чотирьох стінах, зможе адаптуватися у суспільстві.

— Ми розпочали добирати дітей із такими порушеннями у дошкільну групу, — розповідає Любов Петрівна. — Цьому передувала велика робота. У нас з’явилося багато ентузіастів — учителів., котрі за власний кошт, у свої відпустки, три роки їздили по Україні, де з цією проблемою більш­менш були знайомі, та навчалися. Зараз батьки дітей дуже вдячні нам за те, що відкрили таку групу. Наступного навчального року плануємо відкрити ще одну. При вихованні й розвитку дітей­аутистів використовуємо досвід Львівської спеціальної школи «Довіра», київських приватних дошкільних навчальних закладів «Дитина з майбутнім», «Маленький принц»....

У Березівському навчально-­реабілітаційному центрі — дуже досвідчений педагогічний колектив. У тому, що 90% дітей після закінчення навчально­реабілітаційного центру здобувають освіту у навчальних закладах різного рівня акредитації є заслуга заступників керівника центру Раїси Баранової, Світлани Тарасюк; учителів Ксенї Яценко, Людмили Змієвської, Світлани Словінської, Ніли Дуравень, Людмили Яцкевич, Галини Веремійчук, Анатолія Руденького, Володимира Свінцицького та інших.

— Кожній дитині вибудовуємо стежинку, супроводжуємо до вступу на навчання, — говорить Любов Петрівна. — Засіваючи ж у дитячі серця моральні чесноти, завжди пам’ятаємо золоті правила виховання: берегти «собори дитячих душ»; поважати дитину, щоб вона поважала інших; не принижувати дитину, щоб вона не принижувала інших; вибачати дитині, щоб вона вибачала іншим; любити дитину, щоб вона любила інших.

Джерело: zhytomyrschyna.zt.ua

Всі новини Житомира