Володимир Трохимчук був одним із тих вогнеборців, які ліквідовували наслідки аварії на ЧАЕС.

Прикро, але на 30-­ті роковини пам’яті Чорнобиля він вже не зміг покласти квіти до обеліска та побачитися зі своїми колегами.

Тепер його дружина буде щороку запалювати свічку в пам’ять про пожежних, котрі врятували світ. Серед яких — і її чоловік.

Щастя на дев’яти квадратних метрах

Вони все своє життя присвятили роботі в службах, що покликані допомагати людям, які потрапили в біду. Тетяна — в міліції, Володимир — у пожежній охороні.

Вона стала підполковником і вже 35 років працює у структурі МВС. Він був полковником і за вислугою років вийшов на пенсію.

Їх поєднав Житомир. Тетяна приїхала з Коростишівського району, а Володимир — з Романівщини. Обоє мешкали в гуртожитку. Заочно навчалися у різних вузах і працювали. Володимир Трохимчук тоді ще тільки починав опановувати боротьбу з вогняною стихією. Одна випадкова зустріч змінила їхнє життя.

Товариш Володимира запропонував йому сходити до сусідок по гуртожитку на філіжанку кави. Однією з дівчат виявилися юна Тетяна. Вона одразу припала до душі вогнеборцю і з того часу вони стали нерозлучними. Через півтора року закохані вирішили побратися. Незабаром молодятам пощастило переїхати до спільного житла.

—На території нинішньої 2­ої державної пожежно­рятувальної частини у Житомирі нам виділили кімнату,—згадує Тетяна Трохимчук. — Невелику—9 кв. м. У куточку — електроплитка. Вода — на вулиці, зручності — теж.

Але ми були найщасливішими. До речі, саме тут у нас народився первісток. Ця невеличка кімнатка стала і для нього першим домом.

Вже через півроку після народження сина вони отримали квартиру. В порівнянні з попереднім житлом вона здавалося справжнісіньким палацом. Через сім років у подружжя народився другий син. Щастю батьків не було меж.

З перших же років подружнього життя Тетяна почала звикати до нелегких трудових буднів чоловіка. Кожного разу, коли він заступав на чергування, її жіноче серце билося частіше. Але Тетяна Володимирівна чудово усвідомлювала, що її чоловік виконує свій обов’язок. Він сам обрав собі такий фах, який полягає у боротьбі з вогняною стихією.

Гарячі будні

9 травня 1986 року Володимира Трохимчука, заступника начальника зведеного загону пожежної охорони області, направили на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС. У складі загону виїхали 289 пожежних. То була, напевно, їхня найважливіша поїздка.

Роботи житомирянам вистачало. Щодень проводили дезактивацію радіаційно забруднених об’єктів на території Чорнобильської зони. Допомагали бетонувати плити під реактором четвертого енергоблоку. Умови були неймовірно складними. Радіаційний фон місцями просто зашкалював та ще й травень того року був особливо спекотним.

Костюми, що захищали від радіаційного ураження, в таку спеку носити було просто нестерпно, але вибору не мали. Крім того, спека спричиняла ще й загоряння в екосистемах, а полум’я впереміш із радіацією—це подвійна небезпека. Так тривало близько двох тижнів, по закінченню яких Володимир Степанович повернувся до Житомира.

Тоді чоловік рідко телефонував Тетяні—беріг її. Інформацію вона отримувала переважно від дружин колег­вогнеборців, які також у той момент були в Чорнобилі. Один дзвінок від пожежних додому — й інформація швидко розповсюджувалася між рідними.

Після повернення В.С.Трохимчук продовжував служити у 2­ій самостійній воєнізованій пожежній частині по охороні Корольовського району міста Житомира, керівником якої був упродовж 12 років.

Частина — його справжнє дітище. Саме він був ініціатором розбудови її. Під його пильним наглядом кожне приміщення підтримувалося у належному стані: від караульної до кабінету начальника. Наступному керівникові у спадок перейшла просто зразкова частина.

Володимир Степанович згодом став заступником начальника управління державної пожежної охорони УМВС в області.

Влітку 1999 року він брав участь у ліквідації масштабної лісової пожежі, що виникла в Овруцькому районі, на кордоні з Білорусію. Десятки сіл окуталися димовою завісою, людям було дуже важко дихати, вогонь невпинно наближався до їхніх домівок... Вогнеборці майже тиждень долали стихію. Завдяки неймовірній самовіддачі та згуртованості вони виконали свій професійний обов’язок відмінно.

Разом — до останнього подиху

Вийшовши у 47 років на пенсію, В.С.Трохимчук усе сильніше відчував відлуння Чорнобиля на собі. Але до лікарів не звертався.

—Найвразливішими виявилися суглоби, які турбували чоловіка чи не щодня. Бувало, ввечері лягає спати, а вранці не може встати, бо вони дуже набрякали. Подагра його просто замучувала. На ногах утворювалися гулі, які пекли вогнем,— згадує Тетяна Трохимчук.

Чоловікові було важко ходити. Дружина постійно допомагала—на вулиці пропонувала йому спиратися на неї. Спершу він відмовлявся від подібної допомоги.

Було соромно, що він, колишній мужній вогнеборець, тримається за жінку, аби зробити декілька кроків. Тетяна була для нього вірною подругою, яка допомагала йому, немов пораненому в бою. Через біль та сльози вони разом боролися з хворобою до останнього.

Порятунком ставали лише знеболюючі уколи, які йому робила дружина. У 55 років серце Володимира Степановича зупинилося.

Після смерті коханої людини вже минуло сім років, а вона й досі не знімає обручки. Для Тетяни Володимирівни це — символ пам’яті та вічного кохання.

Незважаючи на негаразди, що траплялися в її житті, вона стверджує: нині відчуває себе щасливою. Жінка виховала двох прекрасних синів, які вже подарували їй онуків.

Її старший син — військовий. Він уже двічі виконував завдання у зоні АТО. Тетяні Володимирівні, як і 30 років тому, знову довелося переживати, не спати ночі, чекати, чекати, чекати...

Тетяна Володимирівна на Різдво та Пасху обов’язково збирає за столом удома всю родину. Нема лише Володимира. Однак кожен із рідних вірить, що він — завжди з ними.

Джерело: zhytomyrschyna.zt.ua