Колишні профтехучилища і тоді потерпали від недостатнього фінансування на утримання й модернізацію матеріально-технічної бази, поліпшення умов навчання й життя учнівської молоді. Проте, що не кажіть, а можливості Державного бюджету й нашого дотаційного обласного — непорівнянні. Коли ж держава скинула з себе турботу про профтехосвіту на плечі місцевої влади, професійним ліцеям і коледжам, особливо сільським, стало непереливки.
— До того ж, — зауважує директор Любарського професійного ліцею Василь Гнатишин, — і саме реформування провели половинчасто. От, скажімо, приміщення нашого навчального закладу числяться за міністерством, ремонт же їх, частина з яких — старовинні будівлі колишнього монастиря, — має робитися за кошти обласного бюджету. І правди ніде діти, — значною мірою силами самих працівників ліцею і за сприяння спонсорів.
Сьогодні в ліцеї навчаються 360 юнаків і дівчат, 150 із яких — першокурсники. Таким чином Любарський професійний ліцей став одним із трьох на Житомирщині, що виконав державне замовлення з прийому на навчання цього року. Причому, із задоволенням каже директор, заяв було значно більше — довелося навіть проводити конкурс.
Цей навчальний заклад готує кадри для сільськогосподарського виробництва: слюсарів із ремонту сільгосптехніки, водіїв, електрозварників. Сьогодні додалися й професії продавців продовольчих товарів та плодо-овочівників, операторів комп’ютерного набору, конторських службовців-бухгалтерів. Проте головним для ліцею залишається все ж навчання таких, витребуваних аграрною галуззю, професій, які, на переконання педагогів, є стратегічними для держави. А відтак держава мала б проявляти до таких навчальних закладів належну увагу й надавати максимальну підтримку. Натомість бюджетне фінансування ліцею покриває всього 65 відсотків від потреби. З обласного бюджету забезпечуються лише захищені статті — зарплата працівникам, стипендії учням і вартість енергоносіїв.
— Усе інше, — розповідає директор Василь Гнатишин, — залежить від нас. І якщо ремонт приміщень та навчальної техніки, упорядкування території зроблено за власний кошт і власними руками, то ні на капітальний ремонт даху й клубу, ні на придбання нової техніки коштів немає.
Стурбованість директора цілком зрозуміла, адже в той час, як на ланах того ж Любарського району працюють приватні сучасні «Джон Діри» та інші сучасні агрегати, в ліцеї, котрий готує спеціалістів для їхнього обслуговування, техніка не оновлювалася вже три десятиліття! Немає тут новітнього газозварювального обладнання, комп’ютерного класу для навчання водіїв підвищеної категорії. Власне, оновлення потребує вся навчальна база, проте коштів на це не вистачає, бо, крім забезпечення загальної середньої освіти, навчання дітей професій, у дирекції ліцею ще стільки клопотів, подолання яких потребує грошей, грошей, грошей...
Майстер виробничого навчання з професії «майстер сільськогосподарського виробництва» Віктор Левчук із майбутніми водіями.
Заступник директора з навчально-виховної роботи Віктор Гевліч розповідає:
— У нас навчаються два десятки сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, для 16¬-ох із яких директор ліцею є державним опікуном. Так їх же треба чотири рази на день нагодувати, всіх інших — тричі на день. Прослідкувати, щоб вони були вдягнені, забезпечені засобами гігієни, канцелярським приладдям.
А скільки буває, що сирота чи дитина з багатодітної або малозабезпеченої сім’ї вступила до ліцею, а приїхати в Любар на навчання у неї немає за що. Настає зима, а їй нічого взути... Їдемо до неї додому, а там — батьки-пияки, а в хаті — холодно й голодно. Або ж сільський голова дає довідку, що в дитини в селі є житло, а там насправді стоїть розвалюха. Одного разу нам навіть довелося зробити ремонт у такій хаті.
А в ліцеї, — продовжує заступник директора, — коштом спонсорських коштів, благодійної допомоги учнівської профспілки намагаємося забезпечити дітей усім необхідним.
Є в ліцеї ще одна категорія дітей, які потребують особливих уваги й турботи, а також додаткових фінансових витрат. Тут навчаються професії плодо-овочівника колишні вихованці інтернатів із вадами розумового розвитку. Крім усього іншого, їм доводиться надавати первинну медичну допомогу й нерідко вони потребують дороговартісних ліків. А їх, як і всі інші препарати, для ліцейного медпункту доводиться закупляти знову ж, за власний кошт.
Професію продавця продовольчих товарів допомагає ученицям опанувати майстер виробничого навчання Наталія Кіндрась.
— Складається дивна ситуація, — міркує Віктор Гевліч. — Коли ці діти навчалися в інтернатах, їх забезпечувала держава. Коли ж вони прийшли до нас, у них оте забезпечення забрали. А це ж ті самі люди, їм потрібні такі ж харчування, одяг, взуття, умови життя — аж до часу працевлаштування. А це — і їм, і всім учням ліцею необхідно забезпечити, крім навчання, роботу гуртків, спортивних секцій, цікаве й змістовне дозвілля. І все це — розраховуючи лише на власні фінансові можливості, без допомоги держави.
Тому дирекції ліцею, всьому його колективу доводиться викручуватися: заробляти, економити, сподіватися на допомогу спонсорів. Налагодили ділові зв’язки з роботодавцями ТОВ «Хмельницьке», ПФ «Агрорегіони», АТК, рядом фермерських господарств. В них учні проходять виробничу практику й, згідно з угодою, половина їхнього заробітку йде їм, а половина — ліцею — на зміцнення матеріальної бази, допомогу самим же дітям. Три року тому за ініціативи директора збудували котельню з твердопаливним котлом. За словами Василя Гнатишина, відмовившись від газу, лише за цінами минулого року отримали економію в 300 тис. гривень. Тепер і в навчальних корпусах, і в гуртожитку тепло, затишно.
І якщо хоч і з труднощами, але з найболючішими фінансовими проблемами якось намагаються упоратися, то ще одна — не завжди «по зубах» дирекції навчального закладу. Заступник директора з навчально-виробничої роботи Віктор Суханіцький висловлює щире здивування:
— В Україні є спеціальна державна служба з працевлаштування, яка мала б за призначенням займатися цією справою й відслідковувати реальний ринок праці. Проте саме на навчальний заклад покладено обов’язок працевлаштування його випускників. Але ж у Любарському районі та й у багатьох інших — вільних робочих місць практично немає, бо економіка села — в занепаді. Зовсім мізерна кількість їх знаходяться у фірмах, де наші учні проходили практику, та й частіше це буває сезонна робота. І разом з тим наші випускники ще донедавна успішно влаштовувалися в Польщі, бо там зразу оцінили їхню підготовку й високу кваліфікацію.
А ще, з гіркотою визнає заступник директора, — на непривабливу статистику працевлаштування впливає елементарний безлад: чимало ж наших випускників насправді працюють, але неофіційно. І це — приблизно 80 відсотків. Якби закони економіки у нас діяли належним чином, а держава зацікавила роботодавців у чесній роботі, то не було б і зарплат у конвертах, і уявного безробіття, і роботодавці самі б бігали за нашими випускниками, бо, повірте, ми готуємо висококласних фахівців.
...Відверто кажучи, диву даєшся, як дирекції, всьому педагогічному колективу ліцею вдається не втрачати оптимізму. При їхніх незавидних зарплатах, при необхідності на робочому місці бути майстром на всі руки — і вчителем, і будівельником, і фінансистом, і психологом, перебуваючи під дамокловим мечем скорочення (чотирьох викладачів цього року довелося скоротити, щоб вкластися у визначений фонд зарплати), вони тримаються і просять у долі, щоб не було іще гірше.

Джерело: zhytomyrschyna.zt.ua