Малого Юрка Градовського музики ніхто не вчив. «Вона, — каже Юрій, — прийшла до мене з молоком матері й любов’ю батька, якого, на жаль, уже давно-давно немає. Якось ми виступали на дні села в Бучках Малинського району й там далекі родичі впізнали мене, повели в сільську хату й показали татове фото, де він після війни, в 1947 році, стоїть під яблунею з гітарою в руках. Поруч із ним — хлопці в гарних сорочках. То був музичний колектив. Батько дуже гарно співав, а мама в 90 років і сьогодні співає. Тато ж грав і на гітарі, й на мандоліні, і на скрипці. Ту скрипку, до речі, я знайшов на горищі уже після його смерті. Очевидно, цей хист передався мені від батька».

У селі, звичайно, музичної школи на той час не було. Але Юрію пощастило на добрих людей. Була Ольга Макарівна Сіполя, яка приїхала з Коростишівського педучилища навчати дітей нотної грамоти. Був старший товариш Яків Семеній, котрий один раз показав, як грати на баяні, а наступного — хлопчина вже сам самотужки грав у школі, коли учні збиралися на фіззарядку.
Отак пішло-покотилося, і навіть сьогодні Юрій Григорович пам’ятає свій перший виїзний концерт, перші «гастролі» в сусідньому селі Турчинці Володарсько-Волинського району. Щоправда, через глибокий сніг по дорозі підвода, на якій їхали «артисти», тоді перевернулася, а він, малий, якому невеличкий сільський клуб здавався палацом, співаючи «Безкозырка белая, в полоску воротник», раптом забув слова й почав плакати. І все одно на все життя запам’ятав палкі оплески глядачів.

Далі було навчання в Коростишівському педучилищі й знайомство з музикантами, котрі, як каже митець, «виліпили» його подальшу долю. Саме в училищі на початку 70¬их років він почав грати у вокально-інструментальному ансамблі «Полісся», який гримів на всю Україну. Керував ансамблем викладач Житомирського музучилища Володимир Ілліч Смірнов.

Як це широко практикувалося за радянських часів, популярні колективи гастролювали по всьому Союзу. ВІА «Полісся» їздив з концертами по Україні, Росії, Північному Кавказу. А в 1974 році його вітали в Болгарії — в ті часи плідно розвивалися зв’язки Житомирщини з Михайловоградським округом.

Такий успіх визначив подальший життєвий шлях молодого випускника Коростишівського педучилища. Спочатку він, учитель праці й креслення, поїхав працювати в рідну Кропивнянську школу — померли батько, брат, бабуся — треба було допомагати родині. З ансамблю приїздили «ходоки», намагалися забрати його, створити професійний колектив на базі філармонії, але не склалося.

У 1976 році Юрій Григорович вступає на заочне відділення історичного факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, читає в школі історію і на базі Кропивнянського будинку культури створює самодіяльний вокально-інструментальний колектив. І хоч офіційно він ще не був «Древлянами», але в голові його керівника визрівала думка назвати його саме так. А через п’ять років розпорядженням голови райвиконкому Градовського перевели на посаду методиста районного будинку культури з таким формулюванням: «зважаючи на музичні здібності». І саме в серпні 1981 року колектив уперше вийшов на сцену Володарсько-Волинського районного будинку культури як вокально-інструментальний ансамбль «Древляни».

— Районного будинку у Володарську-Волинському тоді, як такого, ще не було. Було пристосоване приміщення, і ми стали їздити з концертами по селах, районах області. Де, до речі, і тоді, і тепер люди — щиріші, тож і сьогодні ми не зраджуємо сільському слухачеві. Я мав величезну підтримку колег на всіх рівнях, — згадує Юрій Градовський. — А «хрещеним батьком» колективу вважаю мудрого Петра Петровича Омельчака — мудрого керівника району, людину, яку було соромно підвести.

До речі, його сім’я все життя дружила з родиною Бориса Георгійовича Шарварка. У Яруні Новоград-Волинського району вони створили ансамбль пісні й танцю. Петро Петрович свого часу працював там директором технікуму.

Знаючи про таку дружбу, хтось би й спокусився скористатися нею, щоб ближче підступитися до Шарварка. Але не Градовський.
— Хоча, — пригадує він, — у Палаці «Україна» я якось сказав Борису Георгійовичу: «А ви знаєте Омельчака Петра Петровича?». І ви б бачили, як засвітилися його очі, як він обійняв мене і вигукнув: «Це ж мій давній-давній справжній друг!». І от Петро Петрович мені по-доброму допомагав, будуючи районний будинок культури у Володарську-Волинському, нині Хорошеві. Палац культури, яких в Україні є лише два.

У ті роки Юрій Градовський був призначений спочатку директором будинку культури, потім начальником райвідділу культури, де пропрацював 13 років. За той час у районі було збудовано дев’ять будинків культури, районну бібліотеку і красень — районний будинок культури.

І в цей же самий час відбувалося зростання й становлення «Древлян». Час, розповідає керівник ансамблю, був цікавий: інструментів купити було ніде, тож Петро Петрович Омельчак правдами й неправдами допомагав придбати японську апаратуру через комісійні магазини. Хтось підсобляв, щоб пошити костюми, хтось — щоб забезпечити транспортом. І найцікавіше, найдивовижніше — були люди, таланти-самородки. Соліст Микола Кириченко — працівник будинку культури; співак Станіслав Слудковський — водій райсільгосптехніки; Валентина Бузько — тоді ще студентка музучилища; Олександр Костецький — працівник об’єднання «Західкварцсамоцвіти»...

У 1984-му «Древляни» вже гастролювали в Польщі, у 1985¬му — стали лауреатом ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Москві. Вони стали учасниками популярної телепрограми «Сонячні кларнети», а в ті часи потрапити на екрани телевізора було надзвичайно важно. Побували з концертами в Білорусії, а в 1984 році ще й стали лауреатами Всесоюзного конкурсу в Солігорську. У 1986-му ж дали понад 50 концертів у Чорнобилі. Бачили й могильники, виступали на Зеленому Мисі. Маршрути «Древлян» пролягли й на Крайню Північ, і в Севастополь, де виступали на єдиному підводному човні вже незалежної України.

— Унікальним, — розповідає Юрій Градовський, — був виступ в оперному театрі в Душанбе. Ми співали українську народну «Ой полечко-поле» і раптом тисячна зала встала й слухала нас, затамувавши подих, стоячи... І я вкотре пересвідчився, що пісня може пробити мури...

Змінювалися села, міста, держави в маршрутах ансамблю, змінювалися люди. Деякі, на жаль, уже відійшли у вічність. Районний — за «пропискою» — колектив набув статусу художнього колективу обласної філармонії, але душа його залишалася древлянською, від землі, від щирої душі землеробської.

І чого лише не було на тих міждержавних чи сільських дорогах! Юрій Григорович згадує, як в одному їхньому автобусі «Чернігів» — шматку заліза, що тарабанить всю дорогу, влітку — страшенно спекотно, а взимку — трішки тепліше, ніж на вулиці. В другому автобусі — «Кубань» — об’їздили всю Україну, Білорусію й Молдавію, але бувало, що й люди з нього випадали, бо двері не трималися.

А якось приїхали в Усолуси Ємільчинського району, відкрили новозбудований сільський будинок культури. У залі — яблуку ніде впасти. І тут розпочалася страшенна гроза, електричні дроти всі пообривало, не стало світла. Вийти на вулицю ніхто не зважився, бо там — справжній буревій. То «Древляни» протягом двох годин під баян співали.
Були тисячі концертів, і кожен — неповторний, особливий по-своєму, і запам’ятовується як самим учасникам колективу, так і їхнім шанувальникам. Юрій Градовський пояснює це так:

— Змінюються інструменти, з’являються новітні технології, ми їх використовуємо. Але я стою на тому, що, як сказав один із керівників нашої держави, Україна іде сьогодні в євроспільноту, в Євросоюз, а українська культура, українська пісня давним-давно завоювали Європу і світ. Однозначно визнано, що мелодика української пісні є однією з кращих у світі. Для чого нам шукати щось нове? Новітні технології в музиці є, вони можуть бути, а ми граємо традиційну, живу — підкреслюю — музику, яку сприймають у Душанбе, в Польщі, сприймають будь-де, бо в ній є душа.

В основі репертуару «Древлян» — народні пісні. Колектив плідно працює з Миколою Свидюком, Анатолієм Говорадлом та іншими талановими авторами. Більше півсотні митців пройшли через цей колектив і сьогодні з правічних небес за ним спостерігають Андрій Остапенко, Кость Яновський, Володимир Шинкарук...

А тут, на святій і грішній землі — в мирних містах, селах і в обпалених вогнем та болем госпіталях чекають на їхню пісню, ніби ліки для душі, хлібороби і воїни.

— Уперше, — розповів Юрій Градовський, — ми виступили для поранених бійців у Харківському військовому шпиталі. Потім була поїздка у Слов’янськ, Краматорськ. Коли їхали туди — грали в карти, жартували. Коли їхали додому, разом в автобусі везли з собою групу бійців — на ротацію. Вони розмовляли, гомоніли, а ми — мовчали... Тому, коли хтось починає розглагольствувати, шукати винних серед своїх, нехай поїде туди й побачить усе на власні очі.

...З нагоди 35-річчя діяльності свого творчого колективу «Древляни» вирішили подарувати шанувальникам справжнє свято. Разом із народним артистом України Юрієм Градовським на сцену вийдуть його друзі-побратими: Валентин Корінець, В’ячеслав Ярошевич, Сергій Дебой, Ігор Поплавський, Максим Назарець та Віктор Українець.
І буде пісня — як безсмертна душа українського народу.

Джерело: zhytomyrschyna.zt.ua