— В історії району, та, можливо, й усієї області це — єдиний випадок, коли одна й та ж учениця два роки поспіль удостоєна стипендії Президента України. Дітей із таким талантом, такими працьовитістю й цілеспрямованістю — одиниці. І поряд із ними повинні бути справжні учителі, які б допомогли їм проявити себе. На щастя, такі педагоги у нас є.

  А Марина — звичайна сільська і досить сучасна дівчина, у якій із юних літ проросла любов до рідного слова.

  — Коли я була ще маленькою, — розповідає гімназистка, — моя бабуся Марія Іванівна співала мені українських народних пісень, розповідала багато казок. І кожного разу так дотепно і влучно їх розповідала, що я була просто в захваті! Певно, відтоді в мені зародився потяг до українського слова.

  Можливо, саме цю особливість вдачі Марини Краснобокої помітила в початкових класах її перша вчителька Тамара Володимирівна Левківська й спонукала до читання, до участі в шкільних олімпіадах. Дівчинці це сподобалося, тож не було ні вчительського примусу, ні супротиву учениці.

  — Поступово, — ділиться гімназистка, — приходило розуміння того, що знати рідну мову потрібно не тому лише, що цього вимагає шкільна програма, а тому, що це — мій обов’язок як українки.

  Звичайно, усвідомлення такого громадянського обов’язку прийшло не само по собі. Воно стало результатом не лише вивчення рідних мови й літератури, а виховання словом — ніжним і гнівним, мудрим і палким; словом Тараса Шевченка й Лесі Українки, Івана Франка й Олеся Гончара, Максима Рильського і Ліни Костенко. Вчителька української мови та літератури Головинської гімназії Анна Володимирівна Собко, котра зі своєю талановитою і працьовитою ученицею пройшла довгий шлях її успішного зростання, пригадує, що починали вони з перемоги юної шанувальниці рідної мови, іще п’ятикласниці, в обласному етапі конкурсу. Крок за кроком, клас за класом, сотні прочитаних книг, написані власні вірші, нариси, есе — усе це формувало в ній оту велику любов до рідної мови. А ще було бажання проявити себе, адже знала, що їй є чим пишатися. Тож дев’ятикласниця Марина взяла участь у Всеукраїнському конкурсі учнівської і студентської молоді з української мови та літератури імені Т.Г.Шевченка, в якому стала переможницею, за що й була удостоєна стипендії Президента України.

  — І тоді ж, — пригадує дівчина, — я отримала запрошення після закінчення школи вступати до Київського держуніверситету ім. Т.Г.Шевченка.

  Але це — перспектива. Поки що ж, як це буває у старшокласників, її життя сповнене цікавих подій і занять. Шкільні концерти, в яких Марина часто виступає ведучою і декламатором, заняття в танцювальному гуртку «Сьоме небо», спілкування з друзями, опанування Інтернету (саме на його проведення вдома й була витрачена частка президентської стипендії) і, зрозуміло, навчання, читання, осягнення смислу, душі і «смаку» кожного слова. На уроках, під час консультацій улюбленої вчительки і — ретельних самостійний занять. Адже попереду в дівчини була нова висота, яку вона взялася подолати, — Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика.

  — Після перемоги в конкурсі ім. Т.Г.Шевченка, — ділиться Марина, — я зрозуміла, що, докладаючи зусиль, можна досягти бажаної мети. Особисто для себе усвідомила, що головне — не зупинятися на досягнутому, пробувати, помилятися, вчитися на власних помилках і — йти далі, використовувати кожний шанс, що дарує нам доля.

  Свою можливість продемонструвати талант і знання, довести, що вона серед юних знавців рідної мови — найкраща, і що її педагог вкладала в неї свої серце й душу недаремно, Марина Краснобока використала сповна. Цього року вихованка сільської гімназії стала переможницею Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика і вдруге удостоєна президентської стипендії.

  У ці літні дні дівчина насолоджується відпочинком. Нещодавно повернулася з мальовничих Карпат, де захоплено прислухалася до співучої місцевої говірки. А вдома в неї — чимало справ та обов’язків. Треба допомагати мамі Людмилі Миколаївні, майстрові Головинського кар’єру, по господарству; готуватися до школи, адже в неї — випускний клас, до зовнішнього незалежного оцінювання. Марина остаточно ще не визначилася — стати вчителем-словесником, як її наставниця Анна Володимирівна, чи журналістом.

  — Я люблю й історію, й географію, мені дуже хотілося б побачити світ, але не уявляю себе без України, — каже дівчина.

  Вибір у неї — ще попереду, а от Анна Володимирівна Собко, котра виплекала цей унікальний талант і з яким через рік доведеться розпрощатися, щиро зізнається:

  — Ось таким і є наше вчительське щастя — мати велику радість і розраду в спілкуванні та співпраці з такими учнями. У тому й черпаємо натхнення і наснагу.

Джерело: zhytomyrschyna.zt.ua

Всі новини Житомира