Такі різні долі, але об’єднані в одну єдину фронтову долю бійців і волонтерів АТО. Об`єднані любов`ю до Батьківщини, боротьбою за цілісність і незалежність України, за наше щасливе майбутнє.

Сьогодні своєю історією на війні поділився молодший сержант, розвідник, малинчанин Андрій Борисенко. Йому 24. З 2013-го служить за контрактом у Збройних Силах України.

Інтерв’ю з героєм провела журналістка Тетяна Сорока.

Якщо ви служите з 2013-го, отже довелось понюхати пороху… Навіщо пішли на службу за контрактом? Не хотіли працювати?

Я закінчив Малинське ПТУ №36, отримав спеціальність кухаря. Далі у моїй біографії мала з’явитись армійська сторінка. З цього приводу багато спілкувався з друзями і знайомими, які вже пройшли строкову службу. Знаєте, що вони мені розповідали?

Що автомат тримали в руках, у кращому разі, під час присяги, а стріляли за час служби максимум пару разів, а може, й без того обходилось. Іти в таку армію мені не хотілось. Тому й прийняв рішення підписати контракт. Це було на початку 2013-го. Звичайно, не мріяв, щоб все життя бути військовим, але хотілось просто відслужити і пройти професійну військову підготовку.

Тоді ви не знали, та й ніхто, власне, не знав, що завтра буде війна.

Так. Служив у військовій частині Новоград-Волинська. Коли в Криму почались відомі події із «зеленими чоловічками», нашу бригаду розділили на два підрозділи, і мій відправили на Чингар, під Крим. Пізніше ми розташувались на полігоні під Широким Ланом. Далі – у Запорізьку область. Там тривалий час ми проходили військове навчання. І вже звідти – вкінці липня – уперше у зону АТО.

Страшно було?

Коли ти лише у фільмах бачив, як стріляють у людей, як можна уявити, щоб куля влучила в тебе? Тоді, коли вперше потрапили на бойові позиції, нас так полляли з Урагана! Яскраві спалахи ми дивились із бліндажів, здається, на кожному метрі землі. Так, було страшно, але не там у бліндажі, а через пару годин після обстрілу, коли ми швидко в час припинення вогню змінювали позиції, щоб удруге не потрапити під обстріл, я дивився на попереднє місце дислокації і думав: міг же назовсім там залишитись. І це вже не війна як у кіно, тут або ти, або тебе.

Андрію, ви стільки років на війні. Що допомагає вижити? І не лише вижити, а й витримати морально усе. Тут часто в мирному житті доводиться чути від людей про депресії і про грані нервового зриву…

Мабуть, молодий організм, – сміється Андрій і додає: – На контрактну службу я йшов усвідомлено, із почуттям загостреного патріотизму. Щоб, якщо не дай Бог, доведеться, щоб вмів узяти зброю в руки і захистити Батьківщину.

Що тримає мене сьогодні? Уявіть, я, і мої побратими кинемо зброю і покинемо бойові позиції. Що буде?

Ворог дійде до Києва і в наші домівки? Ми звикли не кивати на те, що в країні безлад, що не всі виконують свій обов’язок і йдуть служити. Ми не всі, а конкретна людина. І я, конкретно Андрій Борисенко, воюю тут, щоб ворог не прийшов у мою домівку, воюю щоб не зганьбити честі моїх побратимів, які вже загинули. І так, повірте, кожен із моїх бойових друзів.

За час війни, будучи в розвідці, самі ж розумієте, часто доводиться спілкуватись і з сепарами, і з місцевим населенням також. Я в кожного запитую прямо: «А ви ходили на той референдум? Ви голосували за так звані республіки?» Не знаю, чому, але досі ствердної відповіді не почув ні від кого. Але хтось же це голосування зробив! Отже ту, якщо можна так сказати, палка з двох кінців. Це вже сьогодні ні в кого немає сумнівів, що Донбас було продано, а тоді ми всі свято вірили, що АТО дійсно триватиме не більше місяця, та й що казати, ніхто поняття не мав, що воно таке, оте АТО. Колись ми дізнаємось історичну правду, але сьогодні вам ніхто її не скаже.

Сьогодні правда така: на Сході війна і мирним жителям там зовсім непереливки. Коли стою на блокпостах, часто пропускаємо мирних жителів, які їздять в Україну скуповуватись продуктами. Ніхто з них не хвалився, що там добре жити. Ніхто! Всі нарікають на комендантський час, на погане ставлення, але пожалітись – зась! Бо у відповідь почуєш одне: не подобається – воюй! А то я, російський доблесний воїн маю тут тебе захищати, а ти ще й скаржишся! От так от.

Коли ви останній раз були дома, у відпустці?

У липні побував удома. Місяць. Отже, ліміт відпочинку за 2016-ий рік вичерпав. Знаєте, ніби місяць це й багато, але коли приїхав, то з усіма друзями й знайомими треба побачитись, накопичену домашню роботу зробити, не встигаю озирнутись, а відпустки і нема. Не встигаю набутись із родиною, з донечкою Марією, а їй усього три роки… Удома час пролетів як мить, потім купив квиток і назад, у свій підрозділ – досить розслаблятись.

Поговоримо про Дебальцеве?

Не знаю, чи треба про це говорити. У нас було бойове завдання розірвати Дебальцівський котел, щоб дати можливість нашим вийти. Ми три доби були під безперервними обстрілами – і з автоматної зброї, і під зливою важкої російської артилерії. Зайняли позицію в одній посадці. Лежали, по дихнути не можна було від вибухів снарядів і свисту куль. Так минула всього година, але я подумав, що то півдня так минуло, чи навіть і півжиття…За три дні підрозділ втратив багато людей, було одинадцять поранених. Серед них і малинчанин Віктор Пінчук. Вибачте, я більше не хочу зараз говорити про це.

А коли ж у вас контракт закінчується?

Хіба ви не чули останніх новин? Президент наклав вето на указ про демобілізацію. Нас поки ніхто не збирається відпускати з цієї війни. Бо ж стріляють… Але переживемо – така в мене наразі робота. Пригадую, як пішов по контракту три року тому, першу зарплату отримав – 1600 гривень, – сміється Андрій і продовжує: – дослужився до молодшого сержанта. Вже й зарплата більша. А я вже, чесно кажучи, від неї трохи стомився. Три роки в берцях і в плащ-наметі в бліндажах якось не дуже комфортно…

Хочу запитати ще таке. Про подвиги. Одного разу в розмові із військовим офіцером, який служив у Афганістані, він сказав, що на війні не повинно бути подвигів, а лише успішно виконані бойові завдання. А героїзм окремого бійця – це помилка чи прорахунок командира, якщо він не контролював повністю ситуацію, і його люди ризикували життям. Що на це скажете?

Можливо, він і має рацію, але ж усе залежить від конкретної ситуації. Скажу так: у житті завжди є місце подвигу. І на війні, і в мирному. До нас в підрозділ прийшов молодий контрактник, і отримав повідомлення з дому, що дружина тяжко захворіла, і терміново потрібні гроші на операцію. Наш підрозділ, а це 90 чоловік, отримали зарплату, належно скинулись і зібрали необхідну суму. Може, це подвигом і не назвеш, але життя молодій жінці було врятовано, і я радий згадувати це.

А ще пригадую, це було півроку тому, мій бойовий товариш підірвався на розтяжці: все було за секунди, один зірвав, а другий його прикрив. Він стрибнув і відштовхнув свого друга, а самого ранило. Та головне, що обоє залишились живі!

Джерело: http://volonter2015.com/