Усе це мало б бути — та не судилося...

Дмитро Ільницький народився 29 листопада 1990 року в Житомирі. Разом із немовлям в оселі з’явилося сонечко. Можливо, саме тому і хлопчик ріс завжди усміхненим, привітним, із теплим щирим поглядом голубих своїх оченят. Будучи мрійником­романтиком, Дмитрик із дитинства мріяв стати машиністом паровоза. Та з роками змінювалися мрії, смаки, уподобання... Неабиякий вплив на це мала його родина. Так, за бажанням бабусі Марії онучок із п’яти років займався у знаному далеко за межами України хореографічному ансамблі «Сонечко» — і небезуспішно. За порадами другої бабусі — Лариси Василівни і дядини Олени Леонідівни, котрі працювали у місцевому кооперативному коледжі бізнесу і права, юнак пізніше оволодів у ньому спеціальністю «Банківська справа», після чого, повернувши на мамину професійну стежину, вступив до Національного агроекологічного університету, на факультет «Бухгалтерський облік і аудит».

Хоча Дмитра Ільницького приваблював тоді не стільки фах, скільки бажання здійснити свою другу й остаточну мрію — стати офіцером. На заваді до вступу у військовий навчальний заклад стало його надзвичайно добре, ніжне, чуйне, але, водночас, дещо хворобливе, серце. А суворий медичний огляд було не обминути. А тут — військова кафедра! Третій і четвертий курси університету стали для Дмитра школою офіцерських доблесті й честі. Заняття проходили при Житомирському військовому інституті імені Сергія Корольова.

У серпні 2013 року молодший лейтенант Дмитро Ільницький прийняв присягу на вірність Україні. У нього наче виросли крила — крила гордості, чоловічої зрілості, мужності, хоробрості, відваги.

Після закінчення університету півроку працював у банку. А коли над країною нависла небезпека, Дмитро, не роздумуючи, пішов у військкомат і попросився добровольцем на так звану АТО, хоча, якщо речі називати своїми іменами, то це означало: добровольцем на фронт.

Єдиний син у батьків. Єдина надія, втіха і розрада. Тож зрозумілою була реакція у сім’ї. На мамині сльози син відповів коротко: «Я — офіцер, присягнув на вірність своєму народові. Не хвилюйся, мамо, все буде добре». А батькові, Андрію Олеговичу, сказав: «Я виховувався, тату, вчився жити на твоєму прикладі. Коли сталася чорнобильська трагедія, ти в числі перших пішов на війну з невидимим ворогом. Сьогодні настала моя черга. Ти тільки бережи маму».

11 березня 2014 року Дмитро змінив модний цивільний одяг на казенний офіцерський мундир. Його зарахували до складу славнозвісної 95­ої окремої аеромобільної бригади, розташування якої було видно з вікна його квартири. У травні Дмитру присвоїли звання лейтенанта, а коли сформувався 90­ий батальйон, його призначили командиром взводу першої роти. Відправлення в зону АТО декілька разів відкладалося і мама дякувала за це Всевишньому, бо мала нагоду частіше чути, хай навіть і по телефону, голос сина і його традиційне «Не хвилюйся, мамо, все буде добре».

Своє перше бойове хрещення Дмитро прийняв під Костянтинівкою. Впродовж 20­ти днів взвод Ільницького постійно брав участь у бойових операціях. У Пісках, по дорозі до Донецького аеропорту, «Градом» накрило машину, в якій їхав командир... Це сталося 29­го листопада 2014 року.

Рівно через рік, у двадцять п’ятий день народження Дмитра Ільницького, на церемонії відкриття йому пам’ятника на військовому кладовищі у рідному місті, куди з’їхалися бойові побратими з усієї України, аби вшанувати його світлу пам’ять, вони розповідали про командира, ділилися спогадами, дякували батькам за сина і закликали житомирян пам’ятати свого героя, пишатися ним.

— Їх накрило неподалік від нашої лікарні, — розповіла лікар-­волонтер Галина Алмазова. — За мить почали заносити поранених. Коли я оглянула документи Дмитра, — криком кричала, благала весь медперсонал і небеса не дати цій дитині вмерти, бо ж у нього саме був день народження. Його двічі реанімували. Та врятувати не вдалося. Він помер у мене на руках...

Бойовий побратим Анатолій Свирид, позивний «Спартанець», сказав:

— Дмитро був як сонечко, усіх хотів зігріти, усім прагнув світити. І це несправедливо, що нас залишають кращі, добріші, потрібніші на цій землі. Вранці того дня ми привітали Дмитра з днем народження. Він як завжди усміхався, жартував, казав, що наступні, ювілейні, свої іменини відзначатиме вже під мирним небом і всіх нас запрошував у своє рідне місто. Але видно було: щось його хвилювало, бентежило. Він був не таким, як завжди. Напевне, серце йому віщувало... І ось сьогодні, на його запрошення всі ми тут, але вже без нього... І хоч Діма відійшов у Вічність, та герої не вмирають. Вони та їхні подвиги навічно закарбовуються у нашу вдячну пам’ять.

Спогади мами Лілії Василівни були особливо зворушливі. Навіть скупі на сльози чоловіки відводили зволожені очі:

— Діма ще в ранньому віці був дуже добрим і розумним хлопчиком, — поволі мовила вона. — І це я кажу не тому, що він — мій син. Він любив усіх і все. Він усім цікавився, все хотів знати і все зробити своїми руками. Відвідував геологічний гурток, всерйоз займався волейболом. Його команди у коледжі та в університеті виборювали призові місця на спортивних змаганнях. На березі Тетерева, на пляжному масиві, організована ним любительська команда тренувалася і грала весь весняно­літньо­осінній сезон. Будучи студентом коледжу, він вів у ньому вечори відпочинку, випускні вечори, у тому числі й свій. Дуже любив подорожувати, побував на вершині Говерли. Любив місто Львів і кілька разів відвідував його. Востаннє, рівно рік тому, син зателефонував додому. Ми з чоловіком привітали його, висловили свої батьківські побажання. Коли я взяла телефон, почула ті ж заспокійливі слова...

Указом Президента України лейтенант Дмитро Ільницький нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). На фасаді гімназії № 3, де навчався герой, з ініціативи його однокласників відкрито меморіальну дошку. Біля класу, в якому він навчався, оформлено куточок пам’яті. А в рідній домівці все залишилося так, як було за життя Дмитра, ніби він щойно вийшов і за якусь мить повернеться. Лише екран телефона мами не висвітлює портрета сина і не чує вона, вже ніколи не почує, його голос і слова, які тоді стали звичними: «Не хвилюйся, мамо, все буде добре».

Зоя Цветаєва, «Житомирщина»