Маріамна Маркевич: «Сильними не народжуються – сильними стають», або Військова журналістика як справа життя

Маріамна Маркевич: «Сильними не народжуються – сильними стають», або Військова журналістика як справа життя

  Починаючи з 2018 року, згідно з наказом Міністра оборони України, бійці інформаційного фронту, які служать у війську, відзначають своє професійне свято 16 лютого.

  Ця дата обрана не випадково, адже саме цього дня 2015 року неподалік міста Дебальцеве під час виконання бойового завдання загинув редактор редакції телебачення Телерадіостудії Міністерства оборони України «Бриз» капітан 3 рангу Дмитро Лабуткін. Саме військові журналісти з першого дня разом із нашими захисниками перебувають у найгарячіших точках українського супротиву, виконуючи важливе призначення: розповідаючи правду про події, що відбуваються в зоні проведення АТО та ООС. Ця, здавалося б, призабута у мирні часи професія, набула величезного значення в інформаційній війні з агресором, а військові журналісти стали тими, без кого важко нині уявити українську реальність, - пише Ружинська земля.

148684296 5219654118076659 3052930975252231471 n

 Напередодні свята розповідаємо про уродженку Ружинщини, майора Збройнних Сил України, спеціального кореспондента військового телебачення України Маріамну Маркевич, яка, незважаючи на досить юний вік, обрала непростий, небезпечний та тернистий шлях військової журналістики. І, як сама зазначає, ніколи про це не пошкодувала, адже свій вибір колись зробила серцем.

військові

 
 
  Маріамна народилася 29 січня 1991 року в Білилівці у сім’ї колишнього благочинного Ружинського округу УПЦ Михаїла та Людмили Маркевичів.
 
  – Наші батьки – справжнісінькі герої за сучасними мірками, адже народили та виховали п’ятьох дітей. Як на мене, це величезний подвиг та копітка щоденна робота. Я виросла в православній сім’ї, тому батьки старались виховувати нас, дотримуючись канонів і вчення Святого Писання. Уявляю, наскільки їм це було важко, зважаючи на сучасний світ. Однак зараз я впевнена: їм вдалося вкласти в нас ті цінності і погляди на життя, яких вони прагнули. Звісно, в дитинстві ми відчували, що маємо бути прикладом для інших дітей, не маємо робити того, що суперечить християнину, проте в тому юному віці особисто я не завжди те розуміла. Хотілось ж «так, як у всіх», і часто влаштовувала витівки, про що потім шкодувала. Різних кумедних історій було багато, але нехай то вже залишиться для сімейного архіву, – розповідає, посміхаючись, дівчина.
 
  Коли навчалася в школі, Маріамна дуже любила малювати, кілька років відвідувала художню школу, закінчила музичну школу по класу фортепіано і мріяла, що коли виросте, то обов’язково стане акторкою, співачкою чи дизайнером одягу. Однак любов до української мови та літератури згодом взяла гору – і випускниця (на той час) серйозно задумалася про журналістику, адже серцем відчувала, що це їй близьке. Коли ж дізналася, що у Військовому інституті КНУ ім. Тараса Шевченка є набір на кафедру військової журналістики, одразу подала документи саме туди. Адже що може бути краще військової романтики у симбіозі з омріяним фахом?

військові

 
  – Жодним чином тоді на мене ніхто не впливав. Дякую своїм батькам, що дозволили зробити цей вибір самостійно. Тато сам служив в Армії і завжди повторював, що захищати Батьківщину – це благородна справа. Звісно, за нормальних умов моя професія не передбачає брати до рук зброю, крім випадків, коли є загроза життю. Однак, зважаючи на складну ситуацію на Сході, військові журналісти борються, як можуть, пером і, за потреби, багнетом, – розповідає Маріамна.
 
  – Навчання в університеті – це улюблений період мого життя. Відверто кажучи, було дуже важко, особливо перший рік. Щоденні шикування, вечірні перевірки, відбої, наряди, казармений стан, навчання у дві зміни й у вихідні, інколи – місяці без звільнень… До цього режиму я дуже довго звикала. Хоча дівчат в нас було приблизно половина курсу, але поблажок нам ніхто не робив. Хіба що дівчата не заступали в нічні наряди на КПП, і сніг зранку ми прибирали не так часто, як хлопці. А найважче давались мені тактична підготовка і топографія. Хоча викладача з тактики досі пам’ятаю: він був чудовий. І трішки нас жалів. І як би важко не було, покинути навчання думок ніколи не було. Це були прекрасні 5 років. Їх не порівняєш зі звичайним студентським життям, – з особливим трепетом згадує дівчина роки навчання.
 
  У 2017 році Маріамна вперше поїхала на Схід, і, як зізнається, було надзвичайно страшно.
 
  – Важко передати ті відчуття, коли ти заїжджаєш на територію, де пролито вже стільки крові. Батькам про ротацію сказала лише тоді, коли сиділа в машині на виїзд з Києва. Звісно, вони переживали, але дуже підтримували, і я завжди відчувала їхні молитви. Що найбільше вразило там? Я неодноразово писала про це на своїй сторінці у Facebook, це – люди. Військові, волонтери там, на передовій, вони справжні. Щирі, відкриті, з безліччю цікавих життєвих історій. І часто таких, від яких мурахи по шкірі бігають. Але розказують про них неохоче, лише тоді, коли запитаєш. А ще хлопці нас завжди тепло зустрічали. І обов’язково пригощали чаєм, кавою, ділились своїм обідом. Це було дуже душевно. Саме там ти відчуваєш, що наші кордони по-справжньому захищені, ми під надійним захистом тих, кому не байдуже, тих, хто не боїться втратити життя заради благородної мети – збереження цілісності рідної держави. Це надихає і змушує вірити в перемогу. У мене п’ять відряджень в АТО/ООС, з яких чотири – ротації. Повертатись туди не страшно, адже там ти завжди зустрінеш крутих людей, знайдеш друзів. Та, звісно, коли виїжджаєш на позиції, щоразу неспокійно на душі. Ніколи не знаєш, що на тебе там чекає. Однак іконка і молитва завжди зі мною, – зазначає Маріамна Маркевич.
 

військові

  Дівчина часто згадує день, коли восени 2017 року поїхала на ротацію в групі разом із двоюрідною сестрою Дарією Маркевич, яка також працює військовим журналістом. І на одному з виїздів, це була Світлодарська дуга, під час запису інтерв’ю з бійцем почався мінометний обстріл позиції. – Правду кажуть, що коли тобі загрожує небезпека, то все життя проноситься перед очима. Ми сиділи пригнувшись і обійнявшись з сестрою, і просто молились. А коли вибухи перестали лунати, нам потрібно було десь кілометр пробігти полем назад. Дорога, якою ми бігли, називалась «дорога смерті», тому що там дуже гарна видимість для ворожого снайпера. Ми знали, що напередодні нашого візиту він поранив українського військового. Ця дорога нам здавалася такою довгою, але тоді я зрозуміла, що вмію, ну дуже швидко бігати навіть у спорядженні з 13-кілограмовим бронежилетом. Ось ця історія нам з сестрою закарбувалася в пам’яті назавжди, бо ті емоції забути просто неможливо, – розповідає журналістка.
 
  Маріамна розповідає, що за роки війни друзів серед бійців з’явилося дуже багато, адже там взагалі зав’язується міцна та справжня дружба. А ще дівчина зазначає, що завжди дивується порядку, який панує на передовій у бліндажах. Бійці самотужки облаштовують свій побут максимально (наскільки це можливо), наближаючи його до домашнього. Там особлива атмосфера панує, тому журналісти й люблять гостювати у військових.

  – Зазвичай ми не живемо на передовій, а на мирній території. Найчастіше це Сєвєродонецьк. Звідси щоденно виїжджаємо в бригади на передову, а ввечері повертаємося в гуртожиток. У зоні бойових дій наша робота полягає в оперативному інформуванні населення про перебіг подій на війні: обстановка на «нулі», життя мирного населення, розповідаємо про те, як наші військові співпрацюють та допомагають жителям Донбасу. Крім цього, ми знімаємо і для наших спецпроєктів. Це «Воїн – це Я», де розповідаються неймовірні історії героїв за часи війни. Це і просто привіти з ООС (раніше АТО) бійців своїм рідним та близьким. Але найважче, особисто для мене, дається спілкування з мамами загиблих воїнів, сюжети про них та їхніх синів. Без сліз я слухати не можу і щоразу переймаюся тими історіями, хоча журналіст має вміти абстрагуватись. Але в мене це не виходить. І, якщо хтось вам скаже, що з часом військові черствіють і звикають до смерті, не вірте! Війна – це завжди біль. Коли втрачаєш побратима, з яким вчора сідав вечеряти, з яким доводилося не раз переживати ворожі обстріли і сміятися, згадуючи кумедні історії, як можна залишатися байдужим і черствим!? Маріамна вірить, що через 10-15 років війна нарешті закінчиться і рідна Україна буде вільною та процвітаючою державою. Своє ж життя дівчина бачить щасливим та сімейним, адже вважає, що найбільшим скарбом у житті є саме любляча та дружна родина. Вона намагається частіше відвідувати батьків, адже, дякуючи цим найріднішим людям, змогла стати такою, якою вона зараз є. А у важких ситуаціях згадує, що сильними не народжуються – сильними стають. Саме це дозволяє долати всі труднощі та здобувати нові й нові перемоги.

  – Знаю, що цьогорічні випускники шкіл, як і я колись, зараз перебувають на етапі непростого вибору свого життєвого шляху. З власного досвіду хочу сказати, що вибір професії – це лише ваш вибір і вам з ним жити, а тому обирайте ту справу, до якої лежить душа. І завжди слухайте, в першу чергу, своє серце. Тоді, повірте, все у вас обов’язково вийде!

Аліна Костенко

Новини Житомира

 

 

 
Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии

ОСТАННІ КОМЕНТАРІ

 

 

 

 

 

 

 

 

Погода
Погода в Житомире

влажность:

давление:

ветер:

Go to top
JSN Time 2 is designed by JoomlaShine.com | powered by JSN Sun Framework