Інтернатні заклади в Україні поступово ліквідовують — відколи держава взяла курс на виховання їх вихованців у сім’ях. З цього приводу існують різні думки, хоча, однозначно, можна лише порадіти за малечу, котра замість холодних казенних стін дитбудинків отримає омріяних, дорогих серцю батьків. І нехай прийомних, але турботливих. Замість тих, які колись від них відмовилися.

  Колективи закладів продовжують віддавати душу непростій роботі, але, на жаль, зазнають скорочень. Реформування відбувається й у обласному Будинку дитини, але сьогодні — не про реформи, - у матеріалі zvyagel.com.ua.

  Зігріти обіймами й ласкою нерідну дитину, ще й коли вихованців у групі з два десятки, — дійсно справа шляхетна. Для когось ця робота стає занадто серйозним випробуванням, тому витримують не всі. Випадкових людей у цій професії немає, і наша наступна героїня — одна з таких.

  «МАМА» СУМУЄ ЗА ДІТЬМИ

  Тетяна Онищук донедавна — вихователька обласного Будинку дитини в Новограді, віддала роботі в штаті закладу довгих 33 роки. Сьогодні вона з деякими колегами переживає складний етап скорочень. Сум у її душі викликає не статус пенсіонерки, а болісне прощання з вихованцями, які називали її «мамою». Усіх працівників так називають їх вихованці, тож в особі Тетяни Степанівни хочеться подякувати всім її чуйним колегам. Усім, хто працював і продовжує щодня сіяти зерна надії в дитячі серця, зраджені рідними батьками.

  Пані Тетяна — звичайна, проста жінка. Познайомилися ми випадково, коли вона прийшла в редакцію давати оголошення про пошук роботи. Розговорилися. У Будинку дитини я, як журналіст, бувала раніше часто й завжди поверталася звідти під враженням від дитячих сумних оченят. Тож ця тема мені близька. А коли побачила, як очі вже колишньої виховательки при згадці про роботу стали наповнюватися сльозами, — запросила її про це поговорити.

  Тетяна Степанівна була дуже спантеличена такою увагою до себе. Моє здивування викликав факт, що жінка переконана: нічого особливого в житті вона не зробила, тому виділятися не має права.

  Я ж абсолютно переконана в іншому: не одне дитяче серце згадуватиме цю «маму з щічками, як у хом’ячка», як називали її вихованці. І вже за цей добрий слід у багатьох життях, які пройшли крізь її турботливі руки, настанови, опіку — вже за це кожному такому «незначному» працівнику слід безмежно дякувати.

  «М’ЯКИЙ ХАРАКТЕР, ТИ НЕ ЗМОЖЕШ»

  — Тетяно Степанівно, ви навіть зараз — місяць, як пішли на пенсію, уболіваєте за сирітські долі. Коли починали трудову діяльність — морально важко було?

  — Як поїхала навчатися у велике місто далеко від дому, обравши педагогічне училище у Свердловську, де жили рідні, то тітка мені сказала: «У тебе м’який характер, ти не зможеш працювати в дитячому домі». І я справді не могла з дітьми справитися спочатку в дитячому будинку, куди нас розподілили. А потім вони мене так полюбили… — від цих спогадів з очей виховательки почали рясніти сльози. — Дитина рідній мамі як висловлює любов? Ну, за волосся її може торкнути, обійняти, поцілувати… А ці — соромляться, зажаті дуже емоційно. У словах же бувають настільки ніжні… Казали мені: «У нашої мами щічки, як у хом’ячка. Ні, як у колобка!» (сміється — авт.).

  Я важко звикала: сиділа й плакала, що хочу додому. А потім думаю: «Стоп. У цих дітей немає мами й тата. Вони у своїх життях бачили, як маму автобус задавив або як тато мамі голову відрубав... І ці діти, морально травмовані, почали мене мамою називати, а я їх покину?» Відтоді мої думки змінилися.

  РУК І НІГ НЕМАЄ, А ЖИТИ ТРЕБА!

  — Моральна складність роботи в Будинку дитини — ще й у тому, що тут є діти, яких батьки залишили через важкі фізичні вади: подекуди — потворність, подекуди — неспроможність ніколи жити повноцінно. Вам багато такого довелося побачити на своєму віку?

  — Зараз досконала діагностика, аномалії стали зустрічатися рідше, аніж після Чорнобиля. Пригадую, коли я приїхала на роботу в Новоград, у Будинок дитини привезли дівчинку — ані рук, ані ніг у неї не було. Такою народилася, і батьки лишили її. Зараз вона виросла, має протези, симпатична, навчилася собі давати раду. Серце радіє в таких випадках.

  Багато «даунят» колись у групі було в мене: із 20-ти — 17. Була дитина з грижею на голові — наче дві голови в неї… Старший персонал відволікся по роботі, а мені треба було перекласти на другий бік ту дівчинку (кожні дві години її треба було перевертати). Коли довелося це робити мені, а я щойно на роботу прийшла, то не можу передати вам свого хвилювання, щоб шкоди дитині не заподіяти. Пелюшку на руку постелила — боялася, що та голівка лопне… Молода була зовсім, невпевнена. Звикала і, зрештою, звикла.

  — Улюбленці були у вас?

  — Завжди є улюбленці. Якась дитинка так пригорнеться, що не зможеш цьому опиратися, даруватимеш їй ще більше любові. Одного хлопчика — Олежика — настільки полюбила, що хотіла всиновити. Проте мама мені тоді не дала цього зробити. Сказала: «У тебе свої діти будуть».

  Колишня директор Ніна Микитівна дозволяла нам час від часу забирати дітей додому. Я забирала улюбленця Олега. Пам’ятаю, перший день у мене вдома сидів, як мишка: тихенько, скромно. Потім адаптувався, почав балуватися. У нього була епілепсія, і він іноді цим користувався. Симулював напади, щоб добитися свого. Я коли це «розкусила», то придумала вихід: щойно він починав дугою вигинатися, кажу: «На тобі, Олежику, цукерку». І він реагував, забуваючи про «напад». Коли його забирали в інший дитячий будинок, він зауважив: «Мене не можна нервувати. Усе треба робити, що я хочу».

  — Ви хотіли забрати хвору дитину? Вас не лякав діагноз?

  — Не лякав. Молода була, не зважала на таке.

  — Вихованці в дитячих будинках завжди чекають на маму й тата. Жодні спонсорські подарунки їм батьків не замінять. Напевно, найбільше персонал радіє, коли дітей усиновлюють?

  — Звісно, це дуже велика радість. Процес знайомства потенційних батьків із дітьми уважно спостерігаємо. Переживаємо, щоби в хороші руки вихованців забрали. А ставлення одразу помітне, з порога. Коли, наприклад, приїжджають американці, то враження, зізнаюся, не завжди було найкраще. Наші люди більш душевно ставляться до дітей, іграшки приносять, солодощі. Для української сім’ї всиновити дитину — вистражданий, шляхетний крок, коли не лякають труднощі нашого непростого життя. А з-за кордону іноді приїздять заради користі, якихось пільг.

  НАЙЩАСЛИВІШІ, КОЛИ МРІЯ ПРО БАТЬКІВ ЗБУВАЄТЬСЯ

  — Наскільки змінюються вихованці, коли розуміють, що мама й тато таки до них прийшли?

  — Навіть у дуже маленькому віці це все розуміють. Вони дуже мудрі, не по роках, розумієте. Тому стають щасливими, коли їх мрія здійснюється.

  От узяли в нас не так давно містяни чотирьох дітей. Дуже приємно було бачити, як загорілися, ожили дитячі оченята. Повірте, це подвиг батьків! Ми іноді тваринку домашню боїмося завести. Хвилюємося: а чи знайдемо достатньо часу на догляд? А тут, уявіть, одразу декілька нових членів родини. І до кожної дитини потрібен індивідуальний підхід.

  — Складні життєві ситуації часто роблять цих дітей «непростими». І якщо на власних неслухів можна голос підвищити чи по дупі стукнути, то вихователю що робити?

  — Як батьки іноді вчиняють, так і ми: і насварити часом треба, і в куток поставити. Навчити ж потрібно, щоб розуміли, як себе правильно поводити.

  — Покинуті діти дуже відрізняються від звичайних?

  — Вони такі ж, просто ображені долею. Навчені самотністю, кращі психологи. Знають, як до кого підійти правильніше. Солодкі подарунки гості привезуть, і вони одразу до кінця з’їдять усе, хоч і не голодні. Скільки їм не дай. Інстинкт такий мають. Тепер ми вже їм у шафки кладемо, але все одно намагаються під будь-яким приводом до тієї шафки добратися, щоб з’їсти цукерки. Немає у хворих дітей відчуття насичення.

  БІЖАТЬ НА РУКИ, А НЕ ЗА ІГРАШКАМИ

  Утім, не через солодощі вони чекають гостей. Найперше біжать на руки, а не за іграшками. Потім у них нерідко трапляється істерика, бо ж відпускати з обіймів не хочуть.

  — Особливо люблять, коли чоловіки в гості приходять. Чи не так?

  — Так. Адже колективи переважно жіночі. Пригадую, як дівчинка Катруся, котра без рук і без ніг, сиділа на пеньочку. Ми її саджали на підвищення, щоб діти не забирали іграшки. Спекотно було, вона в трусиках одних була. Питає мене: «А перед чоловіками соромно роздягатися?» Кажу: «Дивлячись, перед якими. Перед чоловіком — ні. Чому питаєш?» Відповідає: «Я сиділа майже гола, і Віталійович йшов». Це наш завгосподарством був, вона його дуже любила. Казала, що заміж за нього піде. Потім одна наша співробітниця заміж виходила й сукню весільну міряла, а ми Каті кажемо: «Колись і в тебе буде сукня, наречений. Віталійович тобі навіщо? Він же старий». Отак наші діти люблять чоловіків. У нас на роботі які чоловіки? Завгоспи, охоронці — нікого зайвого.

  — Чи повертаються колись, чи приїздять у гості до вас вихованці?

  — Ні. Вони ж у більшості випадків не знають, що батьки в них не є біологічні. Коли одна моя знайома, наприклад, дізналася, що її вдочерили, то для неї це була трагедія. У більшості випадків саме так і буває.

  — Ваші діти вам не дорікали, що любити доводиться чужих дітей?

  — Бувало, приходиш додому, а мої сини (у мене їх два) біжать: «Мамо, мамо!», бо чекали з роботи. А я настільки втомлена, хочеться бодай короткого відпочинку. От тоді казали: «Ми твою роботу не любимо».

  — Бо це справді важко. Своїм дітям часто розповідали непрості історії вихованців?

  — Так, нормально ставилися. Інколи злилися. Інколи ревнували, звісно.

  — На роботі доводилося і любити, і лікувати, і ставати хрещеними батьками. Знаю про таку традицію.

  — Усе було. І дні народження святкували, і торти пекли. У звичайних дитсадках батьки дітей додому забирають, а в Будинку дитини вони живуть з черговим персоналом. Під-стрижеш декільком діткам нігтики на руках-ногах — і вже відчутно втомлюєшся. Але це — дрібниці, коли приходиш зранку, а той клубочок маленький уже почав сидіти, хоча ще вчора не вмів! Тішишся з того. Повернулася з відпустки, а дитина вже стояти самостійно може. Навіть попри якусь хворобу важку. Радіємо, коли Бог дає цим дітям сили. Якби вони жили з неблагополучними батьками, то їх розвиток був би набагато гіршим.

  Лікарі призначають комплекси фізпроцедур, вправ. Зокрема гімнастику, масаж. Ми, вихователі, займаємося з ними, є спеціальні програми. Заняття, прийоми їжі, прогулянки, виховний процес. Навчаємо, як їсти правильно, як поводитися в різних ситуаціях. Учимо, з яких овочів борщ вариться, як у магазин на закупки ходити. Бо ж діти після інтернатів часто не готові до самостійності, де їх усім забезпечували.

  Щодо хрещеників — так, у нас усіх були хрещеники. У мене є хлопчик. Щоправда, наші долі розійшлися. Не знаю зараз, чи живий. Привезли його місяців у сім, він сам навіть не їв.

  «ШУКАЮ РОБОТУ НЯНІ»

  — Робота в команді допомагає в такій важливій справі?

  — Самостійно тут нічого не зробиш. Колектив у нас хороший, злагоджений: і лікарі, і медсестри, і вихователі. Умови зараз дуже комфортні, багато керівництвом зроблено з по-кращення матеріальної бази. Шкода, звісно, що довелося піти і що дівчат скоротили. Хотіла б добрим словом згадати в цьому контексті колег-виховательок: Л.Г.Борсученко, Т.В.Тручок. І тих, котрі залишилися: Л.С.Мартинюк, Л.І.Гаврилюк.

  — Такі спеціалісти зараз цінуються, тому надії не втрачайте. Далеко не кожен вихователь може працювати з дітьми із вадами, а в інклюзивній освіті, яка зараз активно впроваджується, цей досвід украй важливий.

  — Роботу я шукаю і буду рада, якщо знайду застосування своїм умінням. На пенсію жити важко.

  — Що ж, бажаємо не втрачати оптимізму й дякуємо за цікаву розповідь!